Глава 13. Владислав

Владислав

Ранковий сеульський дощ стукає в готельні вікна, нагадуючи меланхолійну осінню мелодію. Я стою біля панорамного скла, з чашкою чорної кави в руці і вдивляюсь у похмуре місто. Широкі вулиці виблискують від дощових крапель, а серед натовпу машин і людей зникають мої власні думки. Роблю ковток кави і знову повертаюся думками до неї.

Аліна.

Вона міцно тримається в моїй свідомості, не виходить з пам’яті. Незважаючи на те, що ми розділені тисячами кілометрів. Весь цей час, поки я мав бути зосередженим на показах, зустрічах, контрактах, я ловив себе на думці, що моя увага завжди зрадливо повертається до її образу. Її бліде обличчя, її хрипкий голос того ранку, коли я приїхав до неї... Я знаю, що вона хворіє. Я хотів би бути з нею, залишитися в Україні, але не зміг.

— Владиславе, ти готовий? — голос Ірини змушує мене повернути голову.

Вона стоїть у дверях, як завжди ідеально одягнена. Шовкова сукня обтягує її струнку фігуру, золоті прикраси підкреслюють її елегантність. Зачіска, макіяж — все в ній бездоганно. Вона заслужено носить титул провідної моделі в моїй агенції. У її очах — виклик, а в усмішці — прихована грайливість.

Ірина — професіоналка. Вона завжди була поруч, підтримуючи мене на показах і в агенції, але я знаю, що за цією професійністю ховається більше. Вона часто дозволяє собі зайве — натяки, дотики, які межують із особистим. І цей раз не є винятком.

— Майже, — відповідаю я коротко, змушуючи себе прибрати думки про Аліну. Допиваю каву і залишаю номер у супроводі Ірини.

Ми разом спускаємося до холу готелю, де на нас уже чекає моя команда. Сеул зустрічає нас не лише дощем, але й натовпом репортерів біля входу. Всі вони чекають коментарів про нову колекцію. Я чекав цього дня з великим нетерпінням, бо знаю — нова колекція викличе фурор в світі моди і має зірвати овації.

Показ проходить ідеально. Сеул вражає своєю організацією, моделі рухаються по подіуму, як годинниковий механізм. Ірина сяє на заключному дефіле, демонструючи надзвичайної краси весільну сукню. Глядачі аплодують стоячи, а зал виблискує спалахами фотоапаратів. Але я майже не звертаю уваги на те, що відбувається. Для мене цей день тягнеться, як вічність. Мої думки переносять мене назад, до України. До квартири Аліни.

Я уявляю, як вона лежить на ліжку, згорнувшись у клубочок під теплою ковдрою. Чи є у неї все необхідне? Чи п'є вона чай із медом, як я порадив? Я повинен був бути там.

Фуршет проходить в енергійному спілкуванні і обговоренні майбутніх колаборацій і співпраці. Добре, що Діана поруч і всі організаційні питання вирішує саме вона.

Ірина, помітивши мій відсутній вигляд, нахиляється ближче під час вечері з партнерами. Її рука на лягає на мою. Дивлюся на неї з цікавістю.

— Владиславе, ти такий задумливий сьогодні. Щось трапилося? — її голос звучить тихо, але я чую в ньому більше, ніж просто турботу.

— Ні, — коротко відповідаю, відсуваючи руку. — Усе добре.

Її усмішка блякне, а в очах з’являється розчарування. Я знаю, чому Ірина веде себе так. Її слова, її жести — це спроби зламати ту дистанцію, яку я завжди ставив між нами. І сьогодні вона вирішує зробити хід. Але мене вона ніколи не цікавила, як жінка. Я ніколи не плутаю професійні стосунки з особистим життям. Жодна з моделей не бувала в моєму ліжку.

Вечір продовжується в звичному ритмі — формальні розмови, усмішки, вино. Але я відчуваю, що моя маска байдужості починає тріщати і єдине, що я хочу — це якомога скоріше звалити з цього шуму.

Пізно ввечері, коли всі розходяться по номерах, я повертаюся до свого і знову опиняюся на самоті зі своїми думками. Відчуваю втому, яка не має нічого спільного із фізичною. Це щось більше — внутрішнє виснаження від боротьби між тим, що я хочу, і тим, що маю робити.

Скидаю з себе одяг, приймаю освіжаючий душ. Накидаю на вологе тіло білосніжний готельний халат. В міні барі беру пляшечку віскі і колу. Хочу розслабити мозок. Не встигаю налити собі в склянку спиртне, як хтось стукає в двері.

— Владиславе, можна на хвилинку? — за дверима звучить голос Ірини. Вона говорить впевнено, але водночас ніжно.

Йду до дверей і відчиняю. Ірина входить у номер, одягнена в халат, який ледь прикриває її фігуру. У руках вона тримає пляшку вина.

— Я тут подумала, що ми можемо трохи розслабитися після такого важкого дня, — каже вона, піднімаючи пляшку, як трофей. — І відмітити успішний показ.

Я мовчки киваю, впускаючи її. Ми проходимо всередину номера і сідаємо на диван. Ірина грайливо всміхається, виставляючи на показ свої довгі ноги.

— Ти занадто багато працюєш, — починає Ірина, наливаючи вино в келихи. — Ти заслуговуєш на відпочинок. На когось, хто подбає про тебе.

Її рука торкається моєї, ковзає по ній, явно натякаючи на флірт. Але я рішуче відсторонююся.

— Ірино, — мій голос звучить холодно. — Я ціную твою підтримку, але це зайве. Твої спроби звабити мене не матимуть успіху. А якщо ти продовжиш — це лишень негативно відобразиться на твоїй кар’єрі.

В її очах спалахує образа, але вона швидко її приховує, вдягаючи маску байдужості.

— Вибач, — каже вона, підводячись. — Мабуть, я дозволила собі зайве.

Я лише киваю. Вона йде, залишаючи за собою легкий аромат дорогих парфумів і своє розчарування. Випиваю свій коктейль з віскі і коли і завалююся в ліжко. Думками я знову з Аліною. Вирішую: як тільки повернуся, я знайду Аліну. Я хочу її побачити. Хочу переконатися, що вона здорова, що у неї все добре.

Ця дівчинка занадто часто займає мої думки, і я знаю, що це вже більше, ніж просто цікавість чи захоплення. Це почуття, яке я б і хотів, але не можу ігнорувати.