Глава 13. Аліна

Аліна

У кімнаті пахне свіжозвареним чаєм із лимоном. Сиджу на краю ліжка, закутана у м’який плед, і вдивляюся у вікно. Надворі вже кілька днів панує осіння мряка і дощ. Відчуваю себе ніби в пастці: застуда тримала мене вдома цілий тиждень. Думаю, що ж робити далі.

Ян приходив до мене кожного дня. Його турбота була такою постійною, що я звикла до його присутності. Він приніс мені стільки фруктів, що їх вистачило б на невеличкий ринок. Щодня готував чай, приносив квіти, питав, як я себе почуваю, і навіть читав уголос книги, коли я не могла заснути. Це було так… спокійно.

Сьогодні вранці він знову приходив. Ми разом снідали на кухні, і я вперше за довгий час відчула, що все стає на свої місця. Ян був поруч, а я вирішила для себе: досить метатися між мріями й реальністю. Синиця в руках краща за журавля в небі.

Заплющую очі й намагаюся не думати про Владислава. Але це важче, ніж мені хотілося б. Минув тиждень, а від нього — жодної звістки. Ні дзвінка, ні повідомлення, ні натяку на турботу. Він просто зник. Наче наші розмови, його дотики й той поцілунок у гримерці ніколи не мали значення.

Обережно торкаюся чола, де залишився той теплий, майже батьківський поцілунок, коли він прийшов провідати мене. Чому ж тоді він зник? Цілий тиждень я шукала відповідь, але так і не змогла знайти нічого, окрім гіркої правди: Владислав Романов — не мій. І не буде моїм. Він живе своїм життям, в якому немає місця для мене.

Серце стискається від болю. Треба його захистити від спогадів про Владислава, сховати за логікою. Владислав — недосяжний, чужий, холодний. Він не той, хто стане поруч зі мною в скрутну хвилину. Він той, хто зникає, коли це потрібно.

Ян, натомість, був зі мною, коли я була найслабшою. Він показав себе зовсім іншим: ніжним, терплячим, люблячим. Його турбота змушує мене відчувати себе потрібною. І цього зараз мені достатньо.

Підіймаюся з ліжка й підходжу до дзеркала. Мій вигляд залишає бажати кращого: бліде обличчя, запалі очі, розпатлане волосся. І сум в погляді. Бо я собі нафантазувала більшого, ніж є насправді.

Досить думати про те, що могло б бути. Досить тішити себе ілюзіями про кар’єру моделі, про Владислава, про цей блискучий, але такий холодний світ. Я вирішила: я більше не повернуся до агенції. Ні за яких обставин.

Це рішення дається нелегко, але воно необхідне. Я повинна рухатися далі. Ян — моя опора, мій шанс на стабільність. Владислав — лише сон, що зник з першими променями реальності.

Мої думки перериває телефонний дзвінок. Дивлюся на екран і бачу ім’я Яна. Всміхаюся, приймаю виклик й чую його теплий голос:

— Як ти? Може, привезти тобі щось смачненьке?

— Ні, дякую, — відповідаю, відчуваючи легкість у серці. — Мені вже краще.

— Радий чути, — в голосі Яна радість. — Слухай, там у нас вечірка намічається. Давай сходимо?

— Коли?

— Та на днях, думаю, що вкінці тижня. Хелловін і все таке. Буде весело. Візьмемо костюми на прокат. Що скажеш?

— Ну, не знаю…

— Сонечко, тобі треба розвіятись. Посидимо, розважимось. Будуть всі наші.

— Гаразд, але давай без костюмів. Ти, якщо хочеш, то одягай. Але я не буду одягати.

— Домовились, — радісно каже Ян і я теж всміхаюся.

Наша розмова триває ще пару хвилин, а потім я закінчую її.

Кладу телефон на тумбочку й сідаю на край ліжка. Що ж, можливо, вечірка — це якраз те, що допоможе мені відволіктися від думок про агенцію і Владислава.

Довго роздумую, але відповідь приходить раптово й чітко: я повинна поставити крапку. На Владиславі. На своїх мріях про кар’єру в світі моди. На своєму бажанні стати моделлю. На всьому, що тільки краде мій спокій. На всьому, що стосується Романова.

Серце болісно стискається, коли я беру до рук його візитівку. Цей маленький шматочок картону був моїм квитком у нове життя, про яке я так довго мріяла. Кручу її в пальцях, вдивляючись у холодні літери: "Владислав Романов, генеральний директор." Вони здаються такими величними, такими недосяжними. Згадую його пронизливий погляд, його низький голос, який віддавав накази, не терплячи заперечень. А потім — ту мить у гримерці, палкий поцілунок, як його губи торкнулися моїх, і все всередині мене перевернулося.

— Досить… — шепочу. Досить мучити себе цими спогадами.

Сльози мимоволі течуть по щоках, і я не зупиняю їх. Дозволяю собі плакати — не через Владислава, не через втрачені ілюзії, а через себе. Через ту частину мене, яка досі сподівалася.

Я знаю, що він не прийде. За цей тиждень він не зробив жодного кроку, не подав жодного знаку. Я для нього — лише чергова деталь у його складному механізмі життя. І я не хочу бути цією деталлю. Ян мав рацію: таким, як я, не місце в тому світі, де живе Романов.

Беру візитівку й рішуче розриваю її навпіл. Стискаю розірвані клаптики в кулаці.

— Тепер усе, — шепочу я собі.

Але відчуття полегшення не приходить. Усередині залишається порожнеча, яка болить і відгукується тишею. Руки тремтять, опускаюся на ліжко, згортаючись у клубочок.

Це правильно. Це боляче, але необхідно.

Я буду жити так, як жила. Далі працювати в книжковій крамничці і Ян буде поруч зі мною. Він тут, справжній, зі своїми квітами, чаєм і турботою. Владислав — лише мрія, яка не стала реальністю. Я не можу дозволити собі жити в ілюзіях.

Витираю обличчя, підводжуся й відкриваю вікно. Прохолодне осіннє повітря наповнює кімнату, й я вдихаю його на повні груди.

Це мій вибір.

І хоча серце болить, я знаю: завтра настане новий день. І цього разу я проживу його без Владислава Романова.