Глава 12. Аліна

Аліна

Цілий день я провела в ліжку. Після обіду мені стало трішки краще і я поїла. Потім задрімала, а коли прокинулася, то вже вечір опустився на місто. Лежу, намагаючись не звертати уваги на відчуття слабкості. Думками повертаюся до несподіваного візиту Владислава і дивне тепло розливається в тілі, коли згадую про нього. Його турботливість збиває з пантелику, а поцілунок в чоло змушує замислитись, чи він дійсно такий холодний і владний, яким завжди здається чи це тільки його маска?

Загортаюся щільніше в ковдру, але навіть вона не допомагає. Мене трясе від ознобу, і кожен м’яз ниє. Голова важка, ніби в ній хтось постійно стукає молотком. Сил немає навіть підняти голову з подушки. Скоріш за все знову піднялася температура. Докладаю зусиль, щоб встати і випити таблетку. Повертаюся у постіль і обезсилено заплющую очі. Навіть не розумію як і коли провалююсь знову в сон…

Ніч минає тривожно і хворобливо. П’ю чай, воду, знову жаропонижаюче. Від гарячки і ломоти в тілі весь час хочеться спати, але не вдається. Під ранок мама дає мені щось випити в кружці і тільки після того я міцно засинаю.

Коли прокидаюся, за вікном вже світло. Голова не болить і очі не сльозяться. Навіть якщо і є температура, то вона невеличка і це мене тішить. Почуваюся краще, аніж вчора. Вставати не хочеться і я просто лежу із заплющеними очима.

Раптом лунає дзвінок у двері. Здригаюся й автоматично розплющую очі і дивлюся в бік коридору. Дивлюся на маленький годинничок на столі. Пів на дванадцяту. Хто це може бути? Знаю, що не чекаю нікого, але звуки повторюються, і я не можу їх ігнорувати. Важко підводжуся, ноги підкошуються, та я, спираючись на стіну, повільно йду до дверей.

Відкриваю — і бачу Яна. Його вигляд, як завжди, охайний і впевнений, але цього разу його очі переповнені тривогою.

— Привіт, — каже він, уважно дивлячись на мене. — Ти… жахливо виглядаєш. Що сталося?

— Привіт… Застудилася, — мій голос слабкий і хрипкий, але я намагаюся усміхнутися.

— Застудилася?! А я навіть нічого про це не знаю, — він одразу робить крок у квартиру, не чекаючи запрошення. — Аліно, чому ти нічого мені не сказала?

— Не хотіла тебе турбувати, — важко зітхаю і повільно йду назад у кімнату.

— Не хотіла турбувати? Ти ж ледве стоїш на ногах! — він виглядає сердито, але в його голосі більше турботи, ніж справжнього гніву. — Лягай у ліжко, я зараз все влаштую.

Повертаюся до ліжка й майже падаю на нього. Ян залишає мене, а через кілька хвилин повертається зі склянкою теплої води і пігулками.

— Це щоб збити жар. А потім я зроблю тобі чай. Щось ще потрібно?

— Ні, все нормально… — відповідаю, але мене розриває протиріччя. Його увага така щира, але в мене чомусь знову виникає цей тягар провини.

Ян уважно дивиться на мене, поки я п’ю воду. Потім злегка нахиляється вперед.

— Зараз збігаю в магазин. У тебе, мабуть, навіть їжі немає нормальної, а ти мусиш щось їсти. Суп або бутерброди з чаєм точно не завадять.

— Ян, не треба, я ж…

— Треба, — перебиває він упевнено. — Я зараз.

Я навіть не встигаю щось ще сказати, як він вже виходить. Лежу, намагаючись зрозуміти, як мені до цього ставитися. Не очікувала від нього такої уваги. Після наших останніх сварок я почала думати, що Яну на мене байдуже. Але, як виявляється, я помилялася.

Ян повертається швидше, ніж я очікувала, з квітами, пакетами продуктів і навіть коробкою моїх улюблених шоколадних цукерок. Від побаченого починаю всміхатися. Бо мені приємно, що він так піклується про мене. Їжі купив, навіть квітів. Це справді приємно.

— Ось, — він кладе все на стіл, обертається до мене і м’яко усміхається. — Я зрозумів одну річ, поки йшов сюди: я робив багато помилок, Аліно. Я був сліпий до того, що важливо. Але зараз хочу виправитися. Просто дай мені шанс, добре?

Його слова проходять крізь мене і зупиняються десь глибоко в душі. Дивлюся на нього, такого схвильованого і водночас рішучого, і намагаюся зрозуміти свої почуття. Ян підходить ближче, сідає на ліжко поруч зі мною і простягає руку, щоб взяти мою.

— Довірся мені, — каже тихо, але з такою ніжністю, що я мовчки киваю.

Він нахиляється і обіймає мене, а потім обережно цілує. М’яко, ніжно, лагідно. Його поцілунок теплий і щирий, приємний. Але у глибині душі я відчуваю, що це лише ускладнює все, що й так плутається в моєму житті.

— Одужуй, сонечко, — каже Ян лагідним голосом. — Я повернуся ввечері.

Після того, як Ян пішов, залишивши мене в оточенні квітів і турботи, я заглибилась в власні думки. Лежу в своєму ліжку, втупившись у стелю. Думки переплутуються, як вузли, і кожна з них болісно тисне на голову, яка й так не дуже соображає по температурі.

Ян справді змінився? Чи це лише тимчасове каяття? Він сьогодні такий уважний і щирий, якого я, здається, навіть і не бачила. Я давно мріяла про те, щоб він став саме таким. І ось, коли це сталося, чому я не відчуваю того полегшення, яке мала б? Чому замість тепла його обіймів у моїй пам’яті спливає зовсім інший чоловік?

Владислав.

Згадка про нього змушує мене відчути одночасно тривогу і невимовне хвилювання. Його погляд, його голос, те, як він цілував мене в гримерці, — все це пробуджує у мені почуття, які я навіть боюсь назвати. Це зовсім інше, ніж з Яном. З Владиславом мені водночас бентежно і… неймовірно цікаво.

Він такий сильний, владний, його слова неможливо ігнорувати. А вчора, коли він неочікувано прийшов до мене, його турбота здивувала. Це був інший Владислав, не суворий бос, а хтось теплий, навіть ніжний. Коли він доторкнувся до мого лоба, а його губи торкнулися моєї шкіри, я відчула щось таке, що перевернуло все всередині.

Але як я можу навіть думати про нього, коли поруч є Ян? Ян, який зараз намагається стати кращим для мене. Ян, який зробив стільки доброго сьогодні.

Мій погляд знову падає на букет квітів, що стоїть на тумбі. Ян так щиро подбав про мене сьогодні. Він зробив те, чого я ніколи раніше від нього не чекала: прийшов, підтримав, не дорікав, не сперечався. Його турбота була несподіваною, але такою… приємною.