Глава 11. Аліна

Аліна

Лежу в ліжку, закутана в теплу ковдру і намагаюся зігрітися. Але нічого не виходить. Мене морозить і ломить все тіло. Сто відсотків маю температуру. Треба взяти термометр і виміряти. Але так ліньки вилазити з ліжка. Вдома я сама, батьки на роботі. Голова болить, відчуваю нереальну втому. За вікном шумить дощ і це трохи заспокоює і навіює сонливість. Чи це слабкість і застуда так на мене діють?

Дзвінок у двері змушує мене підвестися, хоча рухатися не хочеться. Зітхаю і неохоче вилажу з постелі. Шкандибаю до коридору і відчиняю двері. Марина стоїть на порозі з великим пакетом у руках.

— Ти б могла подзвонити, що захворіла! — обурюється вона, навіть не привітавшись. — Якби я сама тебе не набрала, то ти тут би так і валялася з температурою наодинці.

Кволо всміхаюся. Я рада її бачити.

— Привіт, Маринко. Вибач, але я думала, що це не настільки серйозно.

— Ага, "не серйозно", — вона заходить в квартиру, знімає верхній одяг і взуття. Проходить на кухню і ставить пакет на стіл. — Я тут принесла тобі фруктів, меду, малинового варення і трав’яний чай. Ліків не брала, лишень жарознижуюче. Гадаю, тобі допоможе. Але краще сходи в поліклініку, якщо стане гірше. А поки міряй температуру, пий більше теплого питва і відпочивай.

Сідаю на стільчик і смиренно приймаю її "лекцію".

— Дякую…

— То як ти примудрилася захворіти? — питає Марина, сідаючи поруч на табуретку і з цікавістю оглядаючи мене.

Я зітхаю.

— Змокла під дощем. Йшла з агенції і якраз дощ пішов. А потім накрило зливою.

Марина дивиться на мене підозріло, склавши руки на грудях.

— І що, тільки дощ винен у твоїй хворобі?

Я замислююся, кусаючи губу. Розумію, що хочу поділитися з нею тим, що сталося, але соромлюся. Звісно, якби я так не намагалася якомога швидше піти з агенції, то могла б перечекати дощ. Але я просто хотіла швидше піти…

— Ну… не зовсім, — нарешті зізнаюся.

Марина одразу ж нахиляється ближче, її очі загоряються цікавістю.

— Розказуй!

— Пам’ятаєш, я згадувала про Владислава Романова?

— Того суворого чоловіка, якого всі бояться? Що він зробив?

— Ми… поцілувалися, — кажу пошепки, опустивши очі.

— Що?! — Марина округлює очі і дивиться на мене здивовано. — Ти жартуєш?

— Ні, — відповідаю, відводячи погляд.

— Як це сталося? Розповідай усе по порядку!

Зітхаю й починаю пояснювати:

— Це було після фотосесії. Я почувалася невпевнено, а він мене підтримав. А потім ми пішли в гримерку. Спочатку ми трохи говорили, а потім Владислав… підійшов ближче і поцілував мене.

— І як це було? — голос подруги сповнений цікавості.

— Не знаю, — чесно відповідаю. — Це було напрочуд неочікувано. Він завжди такий холодний, суворий… а тут…

— Аліно, це ж явно означає, що ти йому подобаєшся!

— Ні, — заперечую. — Думаю, це просто імпульс. А може він так всіх новеньких перевіряє… І цей поцілунок для нього нічого не означає.

— Слухай, я тебе знаю, — Марина дивиться мені в очі. — Ти не була б такою розгубленою, якби ти для нього нічого не означала.

— Думаєш? — питаю невпевнено.

— Я впевнена, — каже вона твердо. — Такі чоловіки просто так нічого не роблять. У них завжди все під контролем. Навряд чи він поцілував тебе чисто імпульсивно. 

Відчуваю, як її слова додають трохи впевненості, але водночас лишають безліч запитань. Що ж насправді означає цей поцілунок для Владислава? А для мене?

— Аліно, не забивай собі голову, — Марина бере мене за руку. — Ти одразу так задумалась. Не намагайся щось зрозуміти. Принаймні не зараз. Лягай, відпочинь. А потім ми з тобою про все поговоримо.

— Добре, — киваю.

— Не проводжай мене, — каже Марина і встає з табуретки. — Йди лягай у ліжко, а я потім тебе наберу. Зідзвонимось, — вона виходить з кухні і через пару секунд чую, як зачинились вхідні двері.

Повертаюся у кімнату, лягаю на подушку і зітхаю. Внутрішня слабкість змушує заплющити очі. Треба трішки подрімати. Але спочатку вип’ю пігулку від жару. Докладаю зусиль, щоб встати з ліжка, як раптом у двері знову дзвонять.

Здивовано дивлюся в бік коридору. Може, Марина щось забула? Повільно йду до дверей і відчиняю. Але побачене дивує мене.

На порозі стоїть Владислав Романов. Високий, строгий, у чорному пальто, яке підкреслює його статуру. У руці — великий пакет.

— Владиславе?! — ледве кажу, бо голос захрип і подив не дає нормально говорити.

— Я зайду? — питає він спокійно, але в його тоні відчувається те, що це скоріше констатація факту, а не запитання.

Відступаю вбік, пропускаючи його до квартири. Швидким поглядом він оглядає невеликий коридор, ніби намагається скласти про мене повніше враження.

— Вирішив тебе провідати, — каже, обертаючись до мене.

— Дякую, але це зовсім не обов’язково, — намагаюся відвести погляд, мені незручно під його пильним поглядом. Я розпатлана, в піжамі. Ще й виглядаю, як пошарпана лялька.

— Я вирішив, що обов’язково, — кидає він, але цього разу його голос звучить м’якше. — Сама живеш?

— Ні, я живу з батьками.

— Вони вдома?

— Ні, на роботі.

— А де працюють?

— Мама медсестра в поліклініці, а тато — водій.

— Хороші професії. Ходімо до кімнати, тобі треба прилягти, а не стояти в холодному коридорі.

Йду до своєї кімнати, Владислав слідує за мною. Відчуваю певну незручність перед ним. У мене проста квартира без сучасного ремонту, звичайні меблі, яким вже багато років і все дуже простенько. Напевно, для такого чоловіка, який має смак в усьому, моє помешкання виглядає як діра.

Але Владислава зовсім не бентежить інтер’єр моєї кімнати. Він лишень на мить затримує погляд на постері, що висить ще зі шкільних років, на якому зображений колись мною обожнюваний популярний співак. Він ставить пакет на стіл, і я помічаю, що він теж привіз різні фрукти, різні соки, кілька упаковок ліків і ще щось.