Глава 10. Аліна

Аліна

Не можу заснути. У кімнаті темно, але час від часу на стелі з’являються слабкі відблиски світла від машин, які проїжджають за вікном. Намагаюся розслабитися, але думки не дають мені спокою. Владислав. Його образ так яскраво стоїть перед очима, що здається, він поруч, торкається мене своїм пронизливим поглядом, так само, як у гримерній.

Губи досі пам’ятають його поцілунок. Це було несподівано, але... неймовірно. Наче щось заборонене, але таке, від чого серце вистрибує з грудей. І тепер я намагаюся зрозуміти: що це було? Для нього це щось значить? А для мене? Я розгублена. Почуття, які виникають до Владислава, лякають мене. Я боюся їх, бо розумію, що вони сильніші, ніж я можу усвідомити.

Перевертаюсь з боку на бік, але сон не приходить. Натомість приходить тривога. Ян. Ми з ним зустрічаємось уже кілька місяців, але чи відчувала я до нього колись такі емоції, які зараз починаю відчувати до Владислава? Ні, я не можу так думати. Це неправильно. Ян добрий, турботливий, він завжди поруч. І хоч останні кілька днів ми з ним не можемо знайти спільну мову, та так не було завжди. Все полетіло шкереберть як я пішла в агенцію. І що найбільш мене вражає, це те, що поруч із ним я не відчуваю того захоплення, що відчула за кілька хвилин з Владиславом…

Ранок зустрічає мене похмурим небом і холодним повітрям, яке пробирається крізь щілини у вікнах. Прокидаюся втомленою, з важкою головою і ще важчими думками. Ідея йти в агенцію здається мені нестерпною. Зустріч із Владиславом зараз — це останнє, чого я хочу. Я не готова знову бути поруч із ним, не готова до його близькості, до холодного, але привабливого погляду.

Збираюся на роботу в книжкову крамничку. Це моє тихе місце, яке я ціную за його затишок і спокій. Там завжди пахне папером і кавою, а полиці з книгами створюють відчуття, що ти потрапив у інший світ, де все повільніше і простіше.

Коли я заходжу до крамнички, відчуваю, як трохи заспокоююсь. Знімаю пальто, оглядаю простір, переконуюсь, що всі книги на своїх місцях. Я беру нові видання і розставляю їх на полиці, насолоджуючись відчуттям гладкого паперу під пальцями.

Але навіть тут мене не покидають думки про Владислава. Я згадую його обличчя, те, як його очі дивилися на мене. Як він торкнувся мого волосся. Що це значить? Мене лякає не тільки це питання, але й те, наскільки сильно я хочу знайти на нього відповідь.

Близько обіду дзвонить телефон. Коли я бачу на екрані ім’я Яна, мене охоплює тривога. Я не хочу розмовляти з ним, але знаю, що не можу його ігнорувати. Врешті беру слухавку.

— Привіт, Аліно, — Ян говорить спокійно, його голос теплий і звичний, але цього разу в ньому звучить щось невпевнене.

— Привіт, — відповідаю я, тримаючи телефон біля вуха і обережно обертаючись, щоб упевнитися, що навколо немає клієнтів.

— Як ти? — питає він, і я чую справжню турботу в його голосі.

— Нормально, працюю, — відповідаю коротко, не вдаючись в деталі.

— Я хотів поговорити… Про нас. Можливо, зустрінемось сьогодні? Я хотів би запросити тебе на обід, — його голос м'який, але водночас твердий, наче він вже вирішив, що ми зустрінемось.

Я задумуюсь. Мене роздирають суперечливі почуття. Я знаю, що нам треба поговорити, але чи зможу я бути чесною? Чи готова я зізнатися хоча б собі, що наші стосунки змінюються?

— Гаразд, — нарешті погоджуюсь. — Я закінчую тут о другій.

— Добре, я заїду за тобою, — каже він, і я чую полегшення в його голосі.

Коли розмова закінчується, я притискаю телефон до грудей і відчуваю, як серце починає битися швидше. Чи зможу я сьогодні зробити перший крок до того, щоб зрозуміти себе?

Після закінчення робочого дня в крамничці я знімаю фартух, розчісую волосся і швидко переглядаю своє відображення у дзеркалі. Я виглядаю стомленою, але намагаюся надати собі вигляду, який хоч трохи нагадував би впевненість. Ян завжди був для мене безпечним притулком, і я розумію, що він хоче зробити ще одну спробу врятувати наші стосунки. Але чи зможу я щиро підтримати цю розмову?

Коли виходжу з магазину, біля тротуару вже стоїть Ян. Він всміхається, махає мені рукою і йде на зустірч. Його добрий, звичний вираз обличчя нагадує мені, як сильно він хоче знову бути поруч. Але чомусь я більше не відчуваю тої самої теплоти, яка раніше огортала мене.

— Привіт, — він підходить і цілує мене в губи.

— Привіт, — відповідаю, натягнуто всміхаюся, бо всередині мене щось знову стискається.

Ми йдемо в кафе неподалік, сідаємо у затишному куточку біля вікна. Ян замовляє каву й салати, а я мовчу, поглядаючи на вулицю, де люди поспішають у своїх справах під хмурим листопадовим небом.

— Аліно, я знаю, що між нами все було непросто останнім часом, — починає Ян, обережно підбираючи слова. — Але я хочу, щоб ти знала: я тебе кохаю. І хочу виправити все, що пішло не так. А ще хочу вибачитися за свою дурнувату поведінку.

Його слова звучать щиро, але в мені нічого не відгукується. Опускаю очі в чашку кави, відчуваючи глибоку провину. Ян не знає, що це я мушу вибачатися за той поцілунок з Романовим… Та чи зважусь я розповісти йому правду?

— Ян, ти чудова людина, і я дуже ціную те, що ти поряд, — починаю я, але не знаю, як закінчити.

— Але? — Він нахиляється вперед, дивлячись мені в очі.

— Але... я не впевнена, що зможу бути чесною з тобою, якщо сама не розумію, що відчуваю, — зізнаюся, і мої слова даються важче, ніж я уявляла.

Його обличчя змінюється, але він стримується.

— Ти змінилася, Аліно. Це сталося, відколи ти почала працювати в агенції, — каже він тихо. — Це через нього, правда?

Його питання ставить мене в тупик. Щоки спалахують, і я хотіла б заперечити, але слова застряють у горлі. Ян дивиться на мене, чекаючи відповіді, але я просто відводжу погляд.

— Я все розумію, — він відкидається назад у кріслі, на його обличчі — розчарування. — Але якщо ти правий, тоді скажи мені чесно: чи є у нас шанс?