Глава 9. Аліна

Аліна

Залишаюся в гримерці сам на сам зі своїми емоціями і думками. Стою нерухомо, ніби зачарована. Двері за Владиславом зачинилися, і тиша огортає мене важким покривалом. Пальці мимоволі торкаються губ, які він щойно поцілував. Гарячий слід його присутності досі пульсує десь всередині мене, і це лякає. Що це було? І головне — чому я дозволила себе поцілувати і навіть не хотіла його зупинити? А ще й так відреагувала…

Думки кружляють хаотично, а серце калатає так, ніби зараз вибухне. Згадую погляд Романова. В його очах стояла холодна впевненість, яка здавалася незламною. Я не змогла опиратися цьому натиску, навіть не спробувала. Але чому? Адже він… Владислав Романов — суворий, владний чоловік, якого я майже не знаю і навіть трішки боюся. А зараз... я не можу розібратися в собі.

Сідаю на стілець перед дзеркалом, але погляд розфокусовується. Думки перемикаються на фотосесію. Це був мій перший крок у світ, про який я мріяла. Камера клацала, спалахи освітлювали мене, і в той момент я відчувала себе іншою. Немов хтось одягнув на мене маску впевненості й сили. Присутність Владислава надала мені наснаги, вселила впевненість і підбадьорити мене.

Доторкаюся до шиї і пальці намацують холодний метал масивного ланцюжка, який мені дали для зйомки. Владислав спостерігав за мною весь час зйомок. Його погляд важив більше, ніж усі слова, які він міг сказати. І те, як він дивився… Здавалося, що він не просто мене оцінює, як новеньку, а як дівчину, що його приваблює.

Знову торкаюся губ. Цей поцілунок був таким… неочікуваним. Владислав тримає мене під контролем, змушуючи відчувати те, чого я ще не відчувала — сексуальне бажання. Але водночас це було так… по-справжньому. Заплющую очі, знову згадую ті відчуття і його голос, і від цього мурашки задоволення біжать по тілу.

Підіймаю голову до дзеркала й зустрічаю свій погляд. Переді мною звичайна дівчина, яка мріє стати моделлю і яку поцілував власник самої відомої агенції в світі моди. А чи не гра для нього? Може, Ян має рацію і Романов з усіма так проводить кастинги? Чи між нами щось більше? Наразі я нічого не розумію. Єдине, що зрозуміло — мені час додому.

Змиваю з обличчя макіяж і переодягаюся у свій одяг. 

Одягаю пальто і йду до виходу. Зупиняюся у дверях, і відчуваю, як холодний листопадовий вітер просочується крізь м’яку тканину. На вулиці вже стемніло, і небо повністю затягнуте хмарами. Перші краплі дощу падають на асфальт, залишаючи темні плями. Роблю крок на сходи і зупиняюся, вдихаючи холодне повітря. Зараз би хотілося швидше дістатися додому, але грошей на таксі немає, тож залишається лише йти до автобусної зупинки.

Крокую тротуаром, тримаючи руки в кишенях, але холод пробирає до кісток. Дощ починає посилюватися, і за кілька хвилин переходить у справжню зливу. Швидко крокую мокрим асфальтом. Чобітки з чорної штучної замші мокнуть, а пальто швидко вбирає воду. Холодні краплі дощу течуть по обличчю, потрапляють за комір. Божечки, як же ж я змерзла!

Прискорюю крок, сподіваючись скоріше дістатися до зупинки. Волосся вже повністю змокло, і холод пробирає до тремтіння. Коли я майже досягаю зупинки, помічаю фари автомобіля, що наближається. Раптом авто сигналить, змушуючи мене повернути голову.

Чорна іномарка зупиняється поруч, і я на мить завмираю. Дверцята відчиняються, і з машини виходить Владислав. Його вигляд різко контрастує з навколишньою зливою — впевнений, зібраний, наче злива його не торкається.

— Сідай хутко в машину! — його голос суворий і рішучий, не терпить заперечень.

Я не рухаюся, ошелешена цією несподіваною появою.

— Я сказав, сідай! — Він відчиняє дверцята пасажирського сидіння, кидаючи на мене нетерплячий погляд.

Варіантів немає. Залишатися під дощем я не можу, тож без слів сідаю в теплий, затишний салон. Він швидко зачиняє дверцята за мною і обходить машину, щоб зайняти своє місце за кермом.

— Ти що, взагалі не думаєш? Йти в таку погоду? — Його голос звучить гостро, майже докірливо, поки він заводить двигун.

Я мовчу, зіщулившись у кріслі. Тепло від обігрівача поступово огортає мене. Я все ще тремчу, і мені хочеться просто розчинитися в цьому комфорті, хоч на мить забувши про холод і зливу.

Владислав мовчки веде машину, лише зрідка поглядає на мене. Напруга в повітрі майже відчутна на дотик. Я згорнулася на сидінні, намагаючись зігрітися, але холод від мокрого одягу пробирає до кісток.

— Де ти живеш? — його голос нарешті розриває тишу.

Називаю адресу, стараюсь не дивитися йому в очі. Він коротко киває і знову концентрується на дорозі.

— Ти завжди така необачна? — його голос звучить суворо, і я відчуваю, як слова пронизують мене.

— Я не мала вибору, — відповідаю тихо, виправдовуюсь.

Він кидає на мене швидкий погляд, і я помічаю, як його вилиці напружуються. Він злиться, але стримує себе. Можливо, хотів ще щось сказати, але мовчить.

Злива за вікном стає ще сильнішою. Дощ барабанить по даху машини, змішуючись із звуком склоочисників. Нарешті ми під’їжджаємо до мого будинку. Я кидаю погляд на темні вікна квартири і зітхаю з полегшенням, хоча серце досі калатає від його близькості.

— Дякую, що підвезли, — кажу наче спокійно, хоч голос трохи тремтить.

Владислав вимикає двигун, але не відповідає одразу. Він повертається до мене, його погляд проникає до самої душі.

— Алінко, якщо ти ще раз надумаєш йти сама під зливою, я змушений буду втрутитися, — каже він тихо, але в його словах чую наказ, не прохання.

Мій рот відкривається, щоб щось відповісти, але слова так і не знаходяться. Він відчиняє дверцята і виходить, обходячи машину, щоб допомогти мені вийти.

— Йди, я зачекаю, доки ти зайдеш у квартиру, — додає він, тримаючи дверцята.

— Дякую, — кажу єдине, що спадає на думку.

Дощ все ще не вщухає, але зараз він здається дрібницею. Йду швидко, але я все одно відчуваю його погляд у спину, поки не зникаю за дверима під’їзду.