Глава 9. Владислав

Владислав 

Виходжу з книжкової крамнички, повільно вдихаючи прохолодне осіннє повітря. Усе всередині мене кипить, але я змушую себе зберігати зовнішній спокій. Отже, у Аліни є хлопець... Не очікував на його появу, як і сама Аліна. Хоча наявність в її житті цього хлопця не є катастрофічною. Радше навіть корисною. Тепер я знаю, з ким маю справу.

Сідаю в машину, але не одразу заводжу двигун. Думками повертаються до того, що щойно відбулося між нами. Та мить могла стати миттю нашої близькості, але… Нам завадили. Її розгубленість вабить, а той збентежений погляд, яким вона зустріла мене, як тільки я зайшов, викликав приємні відчуття. Аліна не навчена приховувати своїх емоцій. І це... Це мене дивує, вражає і заводить. Вона відрізняється від тих, кого я зустрічав раніше. Її щирість зачаровує.

Але цей хлопець… Його ревнива реакція мене насмішила. Він намагався показати себе господарем ситуації, але своєю нерішучістю лишень підкреслив свою слабкість. Я не бачу в ньому справжнього суперника. Хоча те, що Аліна в стосунках, трохи ускладнює ситуацію.

Очевидно одне: Аліна мене хоче, хоч і боїться це визнати. Вона сама ще цього не усвідомлює, але її тіло вже подає знаки: її важке дихання, розширені очі, коли я торкався м'якої шкіри, її затамований подих — усе це були відповіді на мої дотики. І я зроблю все, щоб вона зрозуміла, що її місце — поруч зі мною.

Мої пальці на мить знову відчули тепло її шкіри. Наче я знову торкнувся Аліни. Її тендітна фігура, ці рожеві губки, які я ледь не поцілував… Я ледве стримався тоді. Але час ще прийде. І в іншому випадку я не буду себе зупиняти.

Заводжу двигун і рушаю. Треба повертатися в агенцію. Кидаю погляд на годинник. Третя година ще далеко, але я вже з нетерпінням чекаю, коли знову побачу Аліну. Упевнений, що вона неодмінно з’явиться в агенції. І вже тоді, ніхто і ніщо нас не перерве.

Повертаюся до офісу. На вході на мене чекають Діана і Марк, який як завжди одягнутий яскраво і барвисто. 

— Пане Романов, у Ірини сьогодні сьогодні важлива фотосесія, — докладає Марк. — Ви прийдете?

— Так, зазирну, — відповідаю на ходу. Марк киває і йде в бік студії. Ми з Даною залишаємось вдвох.

— Владиславе, є замовлення на рекламу від нашого постійного клієнта. Просять оригінальних облич, — докладає Діана.

— Чудово. Візьмемо на неї Аліну, — рішення приходить на ходу, поки ми крокуємо до мого кабінету.

— Оту новеньку? — щиро дивується.

— Питання? — мій голос вмить змінюється і стає різким і грубим.

— Ні-ні, це суто уточнення.

— Чудово. Як тільки вона з’явиться — покажеш їй тут усе, ознайом з усім, — кидаю на ходу і зачиняю за собою двері.

Залишаюсь сам на сам з тишею свого кабінету. Перший час намагаюсь зосередитись на справах. Але все марно. Думками весь час повертаються до Аліни. Її образ засів у голові так міцно, що я ловлю себе на тому, що не можу сфокусуватися навіть на важливих питаннях.

Тонка лінія манливих губ, легкий рум’янець на щоках, який з’явився, коли я до неї торкнувся… Як же мені тепер це забути? І чи хочу я забувати? Ні. Навпаки, я хочу більше. Хочу побачити, як вона реагуватиме, коли я зроблю наступний крок.

Нарешті занурююся в роботу і не помічаю плину часу. Коли дивлюся на годинник, він показує пів на четверту. Виходжу з кабінету, спускаюся до головної студії, де зараз проходить фотосесія Ірини. Але замість клацання фотоапаратів, чую насмішки і зверхній тон Ірини.

Злість миттю закипає в мені. Ненавиджу таку зухвалість. Вона що, забула, якою сама сюди прийшла?! Миттю ставлю Ірину на місце і як покарання зупиняю фотосесію. Така поведінка неприпустима в моїй агенції і позбавлення її гонорару навчить як себе поводити.

Викликаю Аліну до себе і вже там їй сповіщаю новину. Вона шокована і явно не очікувала, що першого ж дня на неї буде чекати фотосесія.

А мені цікаво побачити Аліну перед фотоапаратами, як вона буде поводитися, коли опиниться в умовах, де кожен погляд буде спрямований на неї.

Приміщення студії вже готове: освітлення, декорації, команда фотографів — усе чітко організовано, як я звик. Я не терплю хаосу, і моя команда це знає.

Заходить Аліна. Її несміливий крок і сором’язливий погляд одразу притягують увагу. Вона сьогодні виглядає просто приголомшливо, хоча, здається, сама цього не усвідомлює. Її невпевненість — це її слабкість і водночас сила. Вона природна. І це вбиває.

— Аліно, ти готова? — запитую спокійно, роблячи крок їй назустріч.

Вона киває, але я бачу її хвилювання. Вона намагається його приховати, проте руки видають її — вони злегка тремтять.

— Не хвилюйся, — нахиляюся ближче, щоб сказати це так, щоб лише вона чула. — Ти впораєшся. Забудь про камеру. Забудь про всіх нас. Уяви, що ти одна, що це твій момент. Відчуй себе вільною.

Мої пальці м’яко торкаються її плеча. Вона дивиться на мене, і я бачу в її очах нову емоцію — довіру. Вона слухає мене, ловить кожне слово.

— Готова? — питаю, і вона киває, цього разу впевненіше.

Проводжу її до команди. Даю короткі інструкції фотографу, але більшість уваги приділяю їй. Вона чемно слухає, трохи нервує, але виконує все, що їй кажуть. І вже за мить, коли камера спрямована на неї, вона змінюється. Її постава вирівнюється, у погляді з’являється впевненість. Вона справді сяє.

Проте я бачу, що їй складно. Це новий досвід для неї. Її рухи трохи незграбні, і вона часто губиться.

Сесія продовжується. І тепер вона інша. Її рухи стають більш плавними, погляд — сміливішим. Вона дійсно вражає.

Коли все закінчується, команда фотографів починає обговорювати результати, але мене це не цікавить. Я підходжу до Аліни, яка трохи розгублено стоїть у кутку студії.

Ми йдемо в гримерну, подалі від усіх, де вона зможе розслабитись і видихнути з полегшенням.

— Ти впоралась, — кажу, і вона дивиться на мене з вдячністю, але й із сумнівом.

— Ти справді так вважаєш? — її голос тихий, майже невпевнений.