Глава 8. Аліна

Аліна

— Так, так, так! — лунає голос молодика, який одягнений в яскраві одежі. Впізнаю в ньому того хлопця, який забирав в мене сукню після кастингу. Він лунко плескає в долоні, тим самим проковуючи увагу всіх присутніх на себе. — Ану всі бігом повертаємось до роботи! Швидесенько!

В студії знову починає кіпити робота і нарешті увага не загострена на мені. Роблю глибокий вдих і видихаю. Відчуваю, що після конфлікту з Іриною мені буде важко влитись в колектив. Та й ще якщо врахувати той нюанс, що сам Романов став на мій захист… Пліток не оминути.

Я досі стою в студії, намагаючись упоратися з усім, що тільки-но сталося. Погляди моделей мимоволі спрямовуються на мене, але тепер вони вже не насмішкуваті, а здивовані й навіть насторожені. Мабуть, ніхто не бачив, щоб Романов так різко ставив когось на місце. А тим паче Ірину.

Серце калатає, ніби я щойно повернулася з пробіжки. Складно усвідомити, та Владислав захистив мене. Він знищив весь норов Ірини кількома словами… Це дивує, але й водночас бентежить. Невже він почув, як Ірина насміхалася наді мною?

Ще раз глибоко вдихаю, щоб заспокоїтись. Та з голови ніяк не виходить картинка суворого погляду, а в вухах досі лунає його владний голос, від якого мурахи по шкірі.

Згадую, що Романов чекає мене в своєму кабінеті. Після всього, що сталося, мені краще не змушувати його чекати.

Покидаю студію непоміченою. Треба виглядати зібраною перед Владиславом, хоча всередині мене все кипить. Дорогою до його кабінету кілька працівників кидають на мене зацікавлені погляди. Ну от, я вже стала об’єктом обговорення, і це змушує мене нервувати.

Підходжу вже до знайомих дверей і стукаю. Майже одразу чую:

— Заходь, — сильний голос лунає зсередини і я слухаюсь його наказу.

Штовхаю двері і заходжу . Кабінет просторий, із панорамними вікнами, які відкривають вид на місто. Інтер’єр лаконічний, але стильний: темне дерево, скло, хромовані деталі. Коли я була тут вперше, я навіть не звернула уваги на це все, настільки я була тоді схвильована. Владислав сидить за величезним столом, переглядаючи чиїсь фотографії, але, як тільки я заходжу, підіймає голову.

— Сідай, — його голос спокійний, але твердий.

Обережно сідаю на крісло навпроти нього. В його присутності знову відчуваю себе розгубленою. Але не Владислав. Кожен його рух випромінює контроль і впевненість.

— Як ти? — несподівано запитує він.

Це питання збиває мене з пантелику. Невже його справді хвилює, як я почуваюсь?

— Все добре, — відповідаю, старанно приховуючи хвилювання.

Він уважно дивиться на мене, наче намагається оцінити, чи кажу правду. Потім відкидається на спинку крісла і складає руки на грудях.

— Я запросив тебе сюди не просто так. Ти мені цікава. У тебе є потенціал, і я хочу побачити, на що ти здатна.

Невже він дійсно вірить у мене?

— Сьогодні у нас запланована важлива фотосесія для нового рекламного проєкту, — продовжує він. — Це твій шанс довести, що я не помилився, обравши тебе.

Я киваю, але всередині мене все стискається від нервів.

— Зробиш усе, що скажуть фотографи й стилісти. Але якщо не розумітимеш, що робити, я буду поруч, — додає він, і ці слова, хоч трохи заспокоюють, але водночас змушують мене ще більше напружитись.

— Я зрозуміла, — відповідаю, хоча голос трохи тремтить.

Він знову уважно дивиться на мене.

— Ти впораєшся, Аліно, — каже Владислав, і в його голосі чутно впевненість, якої мені бракує.

Але несподівані слова підтримки додають мені сил. Романов вірить в мене, а це багато чого значить.

— Йди в роздягальню, туди зараз підійде Діана. Вона все тобі розкаже.

— Дякую, — це єдине, що можу сказати і дарую йому чарівну усмішку.

***

Через деякий час я стою на білому фоні, попереду камери, по бокам освітлювальні прилади. Намагаюсь тримати спину рівною, триматися впевнено, але руки тремтять, а у голові паніка. Стільки людей навколо: стилісти, фотографи, асистенти. Усі дивляться на мене, оцінюють. Я ж нервую і здаюся собі дерев'яною.

— Розслабся, — чую голос Владислава, який підходить ближче.

Він зупиняється поруч, його присутність одразу змушує мене зосередитися.

— Дивись прямо в об’єктив. Забудь про всіх навколо. Ти — головна героїня цієї історії, — каже він, і я відчуваю, як його голос стає ніби дороговказом, що веде мене крізь туман.

Роблю, як він каже. Погляд прямо в об’єктив, легка усмішка. Камера клацає, і я починаю звикати до цього ритму. Слухаю, що мені каже фотограф, повторюю за ним і вже за кілька хвилин страх відступає.

Помічаю, як Владислав підходить ближче, щоб щось підказати фотографу. Відчуваю його погляд на собі, і це змушує мене одночасно хвилюватись і хочеться ще більше старатись.

— Дякую, Аліно, це все. Ти розумника, — каже фотограф і я всміхаюся до нього. Відчуваю себе піднесено і радісно. Я впоралась!

Фотосесія закінчується, напруга залишає моє тіло, але її місце займає виснаження. Це був мій перший досвід і я доклала максимум зусиль, щоб нічого не зіпсувати. Асистенти знімають освітлення, стилісти прибирають реквізит, і всі поступово розходяться. Я стою осторонь, намагаючись заспокоїти дихання, коли чую знайомий голос:

— Аліно, підійди.

Повертаю голову й бачу Владислава біля дверей. Він притримує їх для мене, його погляд непроникний, але в куточках губ я бачу щось м'яке, майже непомітне.

Мовчки йду за ним. Ми опиняємося в невеликій гримерній кімнаті, віддаленій від загальної метушні. Як тільки двері зачиняються, між нами запановує тиша, така напружена, що здається, вона заповнює весь простір.

— Ти впоралася, — тихо каже Владислав. — Мені сподобалось. Ти мені сподобалась.

— Правда? — питаю, мій голос ледь чутний.

— Ти зробила більше, ніж я очікував, — його голос звучить твердо, але водночас я чую в ньому ніжність. — Молодець.