Глава 7. Аліна

Аліна

Що ж робити? Погляд ковзає по невеличкій крамничці, де все ще порожньо. Ні душі. Лише чути тихе гудіння обігрівача і легкої мелодії з радіо, що грає на фоні. Зітхаю. Мені варто домовитись з пані Мартою. Але чи відпустить вона мене?

Намагаюся зібратися. Обличчя мокре від сліз, а думки плутаються одна за одну. Як так сталося, що всього за два дні мій світ перевернувся догори дриґом? Важко зітхаю. Потрібно опанувати себе, перш ніж я зважусь на розмову з пані Мартою. Я б із задоволенням відклала б її, але на мене чекає Владислав.

Дістаю телефон із кишені й набираю потрібний номер. За кілька секунд на тому кінці відповідають. Жіночій голос у слухавці звучить привітно.

— Алінко, привіт! Як твої справи?

— Доброго дня, пані Марто, — намагаюся говорити спокійно, хоч у грудях досі щемить. — Я хотіла відпроситися з роботи після обіду.

— Щось трапилося? — її тон одразу стає серйознішим.

— Ні-ні, — поспішно заперечую. — Просто з'явилися деякі невідкладні справи.

— Ну що ж, якщо треба, то можеш піти, — каже пані Марта, а в її голосі відчувається нотка турботи. — Але дивися, щоб усе було гаразд, Алінко.

— Дякую, все буде добре, — відповідаю, хоча сама зовсім не впевнена в цьому.

Після дзвінка мені б мало стати легше, але навпаки. Відчуваю пригнічення. Я ж розумію, що мені доведеться звільнитися з крамнички. На двох стільцях не вдасться всидіти. Але й залишати роботу, яка приносить мені хоча б якійсь дохід, не дуже хочеться. Видихаю, щоб заспокоїти серце, яке все ще навіжено б’ється. Поки що не знаю, як краще вчинити.

Але зараз не варто гаяти часу. Швидко збираюся, вимикаю світло, зачиняю крамничку і вибігаю на вулицю. Серце колотиться від хвилювання.

Повертаюся додому й намагаюся підібрати одяг. Я чогось так хвилююся, що аж руки тремтять. Що сказати Владиславу, коли побачу його? Як дивитися йому в очі після того, що сталося? Ян своїм гнівом лише підсилив мої сумніви, а Владислав — усе ускладнив своєю присутністю і словами.

— Алінко, це ти? — голос мами звучить зі спальні.

— Так! — вигукую зі своєї кімнати. — Зараз я підійду!

Переодягаюся в бежеву теплу сукню, яка підкреслює мою фігуру, але водночас виглядає стримано. Вона ідеально підходить під пальто. Зав’язую волосся в акуратний пучок. Погляд у дзеркалі видає мій внутрішнє напруження, але я не збираюся відступати і буду триматися впевнено.

Перед тим, як вийти з дому, заходжу до мами. Вона лежить в ліжку з усіма “радостями” застуди.

— Доню, ти куди? І чому ти не на роботі? — мама говорити хрипко і крізь закладений ніс.

— Ма, я йду на співбесіду. Точніше я вже їх пройшла і збираюся ознайомитися з новою роботою.

— Новою роботою! — мамині брови вигинаються в дугу. — Коли ти встигла?

— Вчора, — кажу з легкою усмішкою.

— І що це за робота?

— Модельний бізнес. Я буду працювати моделлю.

— Що? Ти хочеш сказати, що це приноситиме дохід? Я сильно сумніваюся… Це не робота, це хоббі.

— Ма, я йду, — вирішую не вступати в суперечку.

Виходячи з дому, ловлю себе на думці:

" А раптом Ян має рацію? А раптом я дійсно для Владислава лише чергова іграшка?"

Ці питання не дають спокою навіть у дорозі. У маршрутці намагаюся вгамувати своє хвилювання, але все марно. Пальці стискають сумочку, а в голові крутяться десятки сценаріїв. Ще й мама підлила масла в вогонь.

Коли підходжу до агенції, відчуваю, як ноги стають важкими. Кожен крок дається з неймовірним зусиллям. Зупиняюся перед дверима, щоб вдихнути глибше, але серце знову починає калатати.

"Ти зможеш, Аліно. Просто зайди й поговори. Це така ж сама робота, як усі інші"

Але чи справді це лише робота? І чи була б я такою ж рішучою, якби на місці Владислава був хтось інший?

Як тільки переступаю поріг агенції, мене одразу накриває хвиля хвилювання. Повітря наповнене ароматом кави і легкою ноткою дорогого парфуму. Усе навколо — від стильного інтер’єру до діловитої метушні працівників — нагадує мені, що я у зовсім іншому світі.

— О, новенька, — раптом чую жіночий голос.

Переді мною з’являється дівчина з бездоганним макіяжем і довгим розпущеним волоссям. Її усмішка привітна, але в погляді читається легка зверхність. Я одразу її впізнаю.

— Я Діана, старший менеджер із роботи з моделями, — вона простягає руку, і я трохи невпевнено тисну її.

— Аліна, — відповідаю. — Я пам’ятаю вас.

— Я знаю, хто ти, — усмішка Діани стає ширшою, але голос звучить трохи відсторонено. — Ходімо, покажу, де що знаходиться. І давай на “ти”, ми тут як велика сім'я.

Діана проводить мене просторими коридорами, попутно показуючи кабінети, гримерні й фотостудії. Все виглядає професійно і навіть трохи лякає.

— Тут втілюються наші найкращі проєкти, — розповідає вона, зупиняючись біля великого залу зі скляними дверима. Всередині моделі позують перед камерами, а фотографи разом зі стилістами щось обговорюють. — Але перед тим, як долучитися до процесу, залиш верхній одяг у роздягальні.

Діана вказує на невелике приміщення неподалік, і я киваю, поспішаючи туди.

Залишивши пальто, повертаюся до студії. Якраз у цей момент фотосесія закінчується, і моделі починають розходитися.

— О-о-о, дивіться хто з'явився, — чую саркастичний голос. — Зірка вчорашнього кастингу!

Поглядаю в бік і бачу високу брюнетку з різкими рисами обличчя. Її впевнений вигляд і дорога сукня одразу підказують, що переді мною одна з головних моделей агентства.

— Ірина, — представляється вона, хоча, здається, це зовсім не для знайомства. — Це ж ти впала на кастингу?

Її слова змушують мене напружитися. Інші моделі, які стоять поруч, починають перешіптуватися.

— Так, це була я, — намагаюся відповісти спокійно, хоч всередині все стискається.

— Сміливо, — усмішка Ірини стає майже хижою. — Знаєш, у нашій роботі потрібно вміти триматися на ногах, а не падати, як дитина.

Її слова викликають сміх у декількох дівчат поруч. Моя впевненість стрімко тане, але я змушую себе мовчати, щоб не підживлювати її глузування.