Глава 7. Аліна

Аліна

Намагаюся впоратися з хвилюванням, але все марно. Серце досі калатає в грудях, як навіжене. Владислав щойно пішов, залишивши мене в стані суцільного хаосу. Досі відчуваю його дотик на моїй шкірі, а слова, сказані тихим, але владним голосом, лунають в голові на повторі.

Перевожу погляд на Яна, який стоїть біля входу з букетом квітів. Його обличчя демонструє роздратованість, хоча він намагається здаватися спокійним. Але я бачу, як напружені його щелепи.

Ян підходить до мене, нічого не каже, мовчить, але його погляд наповнений не теплотою, а гнівом. Звісно, він злиться. А ще ревнує.

— Хто це був? — Ян не вітається, а одразу починає допит. Його голос звучить холодніше, ніж я очікувала.

Хочу зробити глибокий вдих, але повітря не вистачає.

— Це мій... керівник. Владислав Романов, — відповідаю, усіма силами зберігаючи спокій. — Власник агенції, де я вчора проходила кастинг.

— Керівник, — іронічно повторює він і його тон пронизує мене до кісток. — А він завжди так близько стоїть до своїх працівниць? Чи це тільки з тобою?

Розгублено кліпаю очима. Треба зібрати думки докупи. Хочу відповісти щось нейтральне, але не можу знайти потрібних слів. Не хочу сваритися з Яном. Треба знизити напругу, спокійно поговорити, але не можу і слова вимовити. Владислав своєю присутністю буквально вибив мене з рівноваги. Ян чекає пояснень, але в мене їх просто немає. Я не очікувала побачити тут ані його, ані Яна.

— Аліно, — Ян говорить різко, хоча й намагається здаватися м’яким. — Що він тут робив?

— Він зайшов... перевірити, чому мене немає в агенції, — нарешті кажу, уникаючи його пронизливого погляду.

Ян стискає губи, і я бачу, як його погляд стає ще жорстокішим. Його ревнощі завжди здавалися мені трохи перебільшеними, але зараз у нього є повне право злитися і ревнувати.

— І для цього він вирішив зайти особисто? — його голос зривається, і я відчуваю, як напруга між нами зростає. — Він завжди так робить?

— Ян, це не те, що ти думаєш, — тихо кажу я. — Він просто... прийшов поговорити про роботу.

— Поговорити? — Ян підвищує голос і його обличчя перекривлює від люті. Я ще ніколи не бачила його таким. Боюся, щоб він не втратив контроль над собою. — Аліно, я прийшов, щоб вибачитися, а знаходжу тебе вдвох з цим... типом, який поводиться, наче ти його власність!

— Владислав Романов — не "тип," — обриваю його. Не розумію, навіщо я захищаю Романова, але слова вже вилетіли з рота і забрати назад я їх не можу. — Вчора він дав мені другий шанс, але я не з’явилася в агенції. От він і прийшов сюди, щоб перевірити чому саме мене не було.

Ян підводить брови і хмикає. Здається, він не вірить моїм словам.

— Другий шанс? А ти взагалі подумала, чого він насправді хоче? Чи ти настільки наївна, що віриш у його доброту? Таким, як ти, просто так не дають “другі шанси”.

Його слова роблять боляче, немов я отримала ляпас. Стримуюся, щоб не розплакатись від образи.

Ян звужує очі, його обличчя стає жорсткішим.

— А чому він торкався тебе? Це теж входить до його обов’язків? — його голос холодний, сповнений претензій. Напруга між нами стрімко зростає.

— Ян, будь ласка, не починай, — намагаюся тримати голос рівним. — Це не те, що ти думаєш.

— А що я маю думати, Аліно?

— Що ти маєш думати? — мене теж охоплює роздратування і я не стримуюсь. — А як щодо того, що ти вчора повівся зі мною, як останній мерзотник? Наговорив мені купу всякої гидоти і замість того, щоб перепросити, ти весь вечір мовчав. Навіть банальної смс-ки не відправив! Це несправедливо!

— Несправедливо?! Несправедливо, що ти дозволяєш іншому чоловікові так поводитися з тобою! Я прийшов, щоб вибачитися, Аліно! Я хотів загладити свою провину. Але ти навіть цього не помічаєш, тому що він... — Ян жестом показує у бік дверей, куди пішов Владислав. — Він тобі важливіший, ніж я!

— Це не так, — швидко заперечую, хоча десь у глибині душі починаю сумніватися.

— Ти навіть не бачиш, що відбувається, правда? — каже Ян, його голос наповнений гіркотою. — Він тебе використовує, Аліно. І ти навіть не розумієш цього.

— Ти помиляєшся.

Розумію, що мої слова звучать непереконливо. Так, Владислав поводився зовсім не як звичайний бос. Його погляд, його дотики — це було зовсім інше. І я боюся, що Ян це побачив.

Ян кидає букет на стіл, розгніваний і засмучений. Його очі палають гнівом.

— Ти підеш у це агентство, незважаючи ні на що, так? — запитує він, наче вже знає відповідь.

Я мовчки киваю. Ян розвертається і йде до дверей, не сказавши більше ні слова. Його постать зникає дверима, залишаючи мене саму посеред крамнички.

Опускаюся на стілець, ховаю обличчя в долонях і даю волю сльозам. Все всередині мене кричить від напруги. Владислав. Ян. Моя нова робота в агенції. Це все здається занадто складним.