Глава 6. Владислав

Владислав

Дорога до крамнички, де працює Аліна, займає доволі мало часу. Орієнтуюся по навігатору, але я приблизно розумію, де саме розташована потрібна мені будівля. Знаходжу місце для парковки і вже за мить йду рішучим кроком до книгарні. Про мій прихід сповіщають дзвоники над вхідними дверями. І ледь не одразу чую десь згибини голос Аліни:

— Хвилинку, я зараз підійду! — лунає здаля її голос і я зупиняюся в очікуванні. Не думав, що буду радий чути її.

В крамничці тихо і безлюдно. Маленьке приміщення просякнуто запахом друкарської фарби і кави. Книги акуратно розкладені за жанрами і їх доволі багато. 

Моя увага зосереджується на Аліні, яка з’являється в проході. В її руках чашка з кавою, а очі такі здивовані, наче вона побачила ельфа. Не знаю чому, але мені приємна її реакція.

Вона розгублена, здивована, збентежена. Починає щось говорити, намагається виправдатися, пояснює причини… Але я не слухаю її. Я дивлюся на її ротик, на пухкі губки і мені хочеться заволодіти ними. Абсолютно не важливо, що про що вона каже. Я просто відчуваю дике бажання поцілувати цю дівчинку. 

Підходжу до неї майже впритул. Аліна смачно пахне. Дивлюся в її красиві оченята і з усіх сил стримую себе. Дідько! Ця малесенька лялечка так і проситься, щоб опинитися в моїх обіймах.

Але не хочу лякати її своїм напором. Просто торкаюся її волосся, а потім ніжно проводжу пальцем по лінії обличчя. Її шкіра ніжна, як оксамит. Рожеві губки завмерли і трішки привідкрилися. Вона затамовує подих і збентежено кліпає. На щоках проступає рум’янець. Ох, яка ж ти спокуслива, крихітко!

Аліна відповідає на мій дотик так, як я і очікував — збентежено і розгублено дивиться, а дихання стає важчим. Я бачу, як її очі розширюються від хвилювання, але вона не відступає, не уникає моїх дотиків. Ця дівчина — неймовірно природна, відкрита в своїх емоціях. Вона не намагається приховати своє хвилювання, і це мене захоплює.

Мій пальці торкаються її ніжної шкіри, проводжу легку лінію від скроні до підборіддя, затримуюсь, ніби тестуючи її реакцію. Її серце, здається, б’ється голосніше, ніж уся ця тиша в крамничці. І це мене чомусь радує.

— Така неземна краса повинна сяяти і вражати, а не скніти за прилавком книжкової крамниці, — мій голос знижується до шепоту, але я знаю, що кожне слово доходить до її свідомості. Спостерігаю за тим, як її повіки здригаються, як вона затримує дихання, коли я ковзаю пальцем вниз, до ямки між її ключицями. Цей момент — ідеальний. Ледве стримую себе, щоб не поцілувати її тонку шийку. Так і хочеться пестити її… Боже, як же вона мене вабить!

І раптом усе летить до біса. Дверний дзвінок розриває тишу, мов ножем, і ми обидва повертаємо голови. Чоловік, який заходить, явно не відвідувач. Букет у його руках і вираз обличчя розставляють усі акценти. Без сумніву, він той, кому Аліна не байдужа. Скоріш за все, це її хлопець. А те, що він з букетом — він або налажав, або вони лишень почали стосунки.

Я роблю крок назад, даючи Аліні можливість перевести подих. Він дивиться на мене, потім на неї, його очі миттєво наповнюються злістю. Типова реакція любого чоловіка на ситуацію, коли поклали око на його власність. Цей хлопець сприйняв мою присутність як загрозу.

— Аліно, я думав, ти одна, — його голос видає напруження. Спроба всміхнутися виглядає гірше, ніж якби він просто промовчав.

Я не можу стримати ледь помітної усмішки. Що ж, хлопче, ти дуже не вчасно, але я тепер знаю, що Аліна в стосунках. Хоча це для мене немає ніякого значення. Поки Аліна мені особисто не відмовить — я буду робити все, щоб зробити її своєю.

— Я саме збирався йти, — відповідаю я, не зводячи з нього погляду. Відступаю ще на крок, але повільно, щоб продемонструвати, хто тут насправді контролює ситуацію. — Але, Аліно, не забудьте про нашу домовленість. Я чекаю вас о третій.

Додаю легкий натяк на усмішку в її бік, перш ніж рушити до виходу. Спокійно і впевнено проходжу повз хлопця, наче його тут і немає. Виходжу з крамнички і вдихаю прохолодне повітря.

Те, що відбувається між нами, — це лише початок. А він... Він всього лише незначна перешкода на цьому шляху.