Глава 6. Владислав

Владислав

Ранок починається, як завжди, з тренування. Тренажерний зал — моє місце сили, де півтори години важкої роботи допомагають зібрати думки і налаштуватися на день. Залишаючи всі зайві емоції на підлозі під час віджимань, я зазвичай виходжу з залу з ясністю в голові. Півтори години в залі допомагають зібрати думки і зарядитися енергією на день. Але сьогодні я ловлю себе на тому, що думаю зовсім не про бізнес чи чергові угоди. Сьогодні все інакше.

Під час вправ мої думки вперто повертаються до одного образу. До неї. Аліни.

Вона — протиріччя всьому, що я звик бачити у своїй роботі. Невпевнена, незграбна на подіумі, але з природною красою, яка вражає сильніше, ніж будь-який ідеально відточений образ. У світі, де кожна деталь — фальшивка, вона здається занадто справжньою. Свіжою. Невинною. І саме це притягує мене, змушує знову і знову прокручувати в голові її образ.

Сьогодні вона має з’явитися в агенції. Я хочу побачити її реакцію. Хочу знати, як вона адаптується до нового середовища. Чи зможе витримати тиск, чи виявить характер. Але, відверто кажучи, це лише виправдання. Насправді я просто хочу її побачити.

Повертаючись додому, приймаю холодний душ. Вода стікає шкірою, стираючи сліди ранкової роботи в залі, але не змиваючи думок про Аліну. Костюм, який обираю, сидить ідеально, як завжди. Мій вигляд бездоганний — правило, від якого я ніколи не відступаю.

О десятій я вже в офісі. Привітання співробітників, кілька формальних усмішок, список зустрічей на день — усе це минає повз мене. Єдина думка — де вона?

Моя помічниця Діана, з якою я зазвичай не обговорюю зайвого, раптом стає моїм джерелом інформації. Викликаю її до себе і через мить вона вже стоїть переді мною.

— Діано, — мій голос суворий і вимогливий. Вона одразу підводить голову. — Де новенька?

— Ви про Аліну? — її легкий подив мене дратує. Я не звик до такого повільного реагування. — Вона ще не прибула.

Слова Діани змушують мене хмуритися. Занепокоєння? Ні, це радше роздратування. Недотримання домовленостей — ознака слабкості. А слабкість я не терплю.

— Дізнайся її адресу. І дай мені її номер телефону, — кажу коротко, перш ніж відпускаю Діану.

Як тільки двері за помічницею зачиняються, я сідаю за стіл і заглиблююсь в думки. Через кілька хвилин тишу в кабінеті перериває короткий звук повідомлення від Діани. Вона надіслала всю потрібну мені інформацію про Аліну. Відкриваю месенджер і швидко набираю їй повідомлення:

"Чому тебе досі немає в агенції?"

Відправляю. Я ніколи досі не робив нічого подібного. Але я хочу дізнатися, чому ця дівчина мене ігнорує?!

Тільки-но відкладав телефон убік, як він раптово оживає вхідним дзвінком. На екрані незнайомий номер. Але я знаю, хто це. І не помиляюся. Телефонує Аліна.

Її голос напружений, навіть трохи розгублений. Слухаю, як вона намагається пояснити, чому її немає в агенції. Її щирість та хвилювання звучать в кожному слові. Вона не намагається виправдатися, але її голос — тремтливий, майже крихкий — вражає мене більше, ніж я очікував.

Хвилювання Аліни відчуваю навіть крізь телефон. Її відвертість і щирість... Вона розбиває звичну броню мого холодного самовладання.

Книжкова крамниця?

Це вибиває мене з рівноваги. Щось таке звичайне і водночас неочікуване. Як може дівчина з такими даними і потенціалом ховатися за стосами книг у забутій богом книжковій крамниці? Її місце зовсім не там.

Та при цьому її робота там здається мені настільки недоречною, що я подумки хмикаю. Але це смішок усередині — більше здивування, ніж осуд. Як така дівчина, з такими рисами, з такою природною грацією, може ховатися за стосами книг?

Я відчув дивний потяг зрозуміти її ще більше. Уявити її за прилавком, у цій атмосфері затишку й тиші. Мої думки на мить загострилися. Я повинен її побачити.

Завершую розмову швидко, але її милий голос досі звучить в моїй голові. Аліна належить зовсім до іншого світу. Світу, де немає моїх правил і вимог. Але це тимчасово. Я зроблю її своєю.

Вимикаю телефон і викликаю Діану. Її реакція на мої вимоги стандартна — швидке виконання. Через кілька хвилин вона вже в моєму кабінеті.

— Відміни усі зустрічі на найближчу годину, — кидаю через плече, виходячи з офісу.

Машина чекає внизу, і я сідаю за кермо з думкою, що ця поїздка — абсолютно не запланована. Але мене це не турбує. Владислав Романов не любить витрачати час даремно. Але ця ситуація — виняток. Вперше за довгий час я дію імпульсивно.