Глава 5. Аліна

Аліна

— Треба зателефонувати Романову… — шепочу сама собі, поки нервово ходжу туди-сюди по крамничці. Телефон у руках відчувається, як розпечене залізо. Ще хвилину тому я готова була кинути все і побігти в агентство, але зараз…

Глибоко вдихаю, щоб заспокоїти розбурхані нерви. Все-таки Владислав Романов — це не той чоловік, якого можна ігнорувати.

Мої руки тремтять, поки я набираю номер Владислава. Серце шалено гупає, і я боюсь, що не зможу нормально говорити і мій голос буде тремтіти від напруги. Нарешті, після кількох довгих гудків, які здаються нескінченно довгими, він відповідає.

— Так, слухаю.

Його голос звучить суворо та холодно.

Ковтаю клубок у горлі.

— Пане Романов, добрий день. Це Аліна. Аліна Савченко, — намагаюся говорити впевнено, але хвилююся неймовірно, і серце шалено калатає. — Ми вчора розмовляли у вас в кабінеті. Я… я хотіла вибачитись за те, що не з’явилася зранку в агенції і хочу пояснити, чому мене сьогодні немає…

— Сподіваюсь, у вас дуже вагома причина, — перебиває він мене, і я чую, як у його голосі з’являються нотки роздратування. — Бо інакше я просто не розумію, навіщо я взагалі дав вам цей шанс.

Вагома причина? Та це далеко не вагома причина! Особливо для таких суворих і владних чоловіків, як Владислав Романов. Для таких, як він — викрадення мене інопланетянами чи падіння метеориту — ось вагома причина, а не те, що я збираюся йому сказати. Я це усвідомлюю і від цього мені хочеться плакати. Але я не збираюся брехати, тому кажу все, як є.

— Так, звісно… — слова застрягають у горлі, і я ледве стримуюсь, щоб не розплакатись. — Справа в тому, що я працюю в книжковій крамничці, і мене немає ким замінити.

З іншого боку слухавки настає коротка пауза, яка здається вічністю.

— Книжкова крамничка? — нарешті говорить Владислав, його голос стає трохи м’якшим, але це ще більше збиває мене з пантелику. — І це те, що вам важливіше за кар’єру в модельному бізнесі?

Мої щоки палають. Наче мене застукали на місці злочину.

— Ні, я… — намагаюся знайти слова, але все звучить безглуздо. — Це тимчасово. Я можу прийти після обіду, якщо це ще можливо…

— Після обіду? — він різко перериває мене, і я чую, як він щось бурмоче комусь у фоні. — Добре, Аліно. Почекайте на мою відповідь.

Він різко кидає слухавку, і я залишаюся стояти посеред крамнички, наче облита холодною водою. Що це взагалі було? Чому він так реагує?

Я повільно опускаю телефон і відчуваю, як сльози підступають до очей. Все всередині стискається від розпачу.

Що ж тепер буде? — паніка поволі накриває мене хвилею. Я ж так хотіла змінити своє життя, а тепер здається, що я все зіпсувала ще на старті. Вчорашній день був настільки переповнений емоціями, що мені з голови вилетіло попередити пані Марту про те, що мені потрібен вихідний. Та й взагалі, сказати їй, щоб шукала мені заміну. Бо навряд чи Владислав погодиться на те, щоб я з'являлася в агенції по обіді. На двох стільцях важко втриматися.

Кладу телефон на столик і видихаю. Романов сказав чекати на відповідь. А що тут чекати? Я її й так знаю. Зараз напише мені, що він не зацікавлений в таких безвідповідальних особах та й по всьому.

Мене вкотре накриває хвиля відчаю. Зробити щось із собою, зібратись докупи — ось що зараз мені потрібно. Якби я себе не накручувала — від того ситуація не зміниться. Тому вирішую відволіктися і йду робити собі ще одну каву. Насипаю цукру, розчинної кави і вмикаю чайник. Все роблю на автоматі, бо в думках досі відлунюють слова і голос Владислава. Коли чайник закипає, заливаю в чашку окріп і як тільки беру в руки чашку, двері крамнички дзеленчать, сповіщаючи про нового відвідувача.

— Хвилинку, я зараз підійду! — автоматично вигукую, не підозрюючи, хто саме зайшов.

І тут моє серце завмирає.

Повертаюся до зали й завмираю на місці. Переді мною стоїть Владислав Романов. 

Мої очі округлюються від шаленого подиву, а рот самовільно відкривається від шоку. Його висока постать заповнює весь простір крамнички, наче йому тут занадто тісно. Він виглядає бездоганно в чорному пальті, яке обтягує його широкі плечі. Його холодний погляд впивається в мене, і я відчуваю, як хвиля тепла розливається по тілу, а я не вірю своїм очам, що бачу його тут.

— Що ж, Аліно, — його губи вигинаються в ледь помітну усмішку, але очі залишаються невблаганними. — Тепер ви маєте можливість пояснити мені все особисто.