Глава 4. Аліна

Аліна

Поганий настрій, з яким я лягла спати, таким і залишився вранці. Ян так і не подзвонив з вибаченням, навіть не написав. Досі не розумію, на що він образився і що його так зачепило. І невже він не розуміє, що такою поведінкою і словами він образив мене?!

Вилазити з ліжка зовсім не хотілося. Але будильник вже прозвучав і це значить одне: час збиратися на роботу. Неохоче відкидаю ковдру і прохолода кімнати одразу хапає за плечі. За вікном вітер шарпає останні пожовклі листя, що ще з усіх сил тримаються на голих деревах. Сіре небо передвіщає дощ. Не люблю дощ.

Йду у ванну. Поки миюся і роблю всі свої справи, чую, як з кухні вже долинають звуки. Мама чи тато вже теж прокинулись.

— Доброго ранку, доню, — тато перший вітається зі мною, як тільки я заходжу в кухню. — Чаю чи кави? Що хочеш?

— Доброго ранку, — йду до холодильника. — Чаю хочу. З бутербродом. Ти будеш?

— Буду. На маму теж роби.

— Вона ще спить? — виймаю ковбасу і сир, беру масло і хліб, і починаю робити бутерброди.

— Мама трохи нездужає, взяла лікарняний. Ти ж знаєш, що в поліклініці завжди віруси гуляють, от вона і підчепила застуду.

— Ще й холодно там в них, а вона вічно в тому халатику — бігає туди-сюди…

— Що ж зробиш, — тато зітхає. — Така робота медсестри… Але нічого. Відлежиться вдома, пролікується і буде як огірочок, — тато всміхається і підморгує. — А ми їй в цьому допоможемо.

— Звісно, — кладу готові бутерброди на тарілку і беру кружку з чаєм. Хотіла розповісти батькам про свій вчорашній тріумф на фоні провалу, але зараз розумію, що новина буде не на часі. Сідаю за стіл, а тато несе сніданок мамі в спальню.

От би й мені тако дбайливого чоловіка. Тато завжди мамі допомагає. Вони все життя разом і все життя пліч-о-пліч. Знову думками повертаюся до Яна. Стає сумно, що він досі мовчить. З гіркотою на душі снідаю і збираюся на роботу. 

Книжкова крамничка, в якій я працюю, знаходиться недалеко від дому — всього лиш десять хвилин пішки. Не знаю, навіщо пані Марта тримає її, адже крамниця не дуже прибуткова. Книги зараз купляють не так часто, і відвідувачів відповідно не дуже багато. Але я вдячна пані Марті, що у мене є робота і було бо набагато гірше, якби вона сказала, що вирішила припинити свою діяльність.

Відмикаю крамничку і підіймаю жалюзі. Світло проникає на забиті книгами полички. Вмикаю легенько музику на фон, щоб не було так тихо. Зазвичай, зранку немає відвідувачів, то ж я йду у підсобку і ставлю електрочайник, щоб зробити собі кави.

В приміщенні сьогодні трішки прохолодніше, ніж зазвичай. Але електрообігрівач зможе виправити це і я вмикаю його поруч з собою.

Поки п’ю каву, задумливо дивлюся на людей за вікном. Всі кудись поспішають, швидким кроком долають мокрі тротуари. Ніхто не хоче прогулюватись в дощову погоду. Всім хочеться сховатися і поскоріше дістатися до тепла.

Мої думки перериває короткий звук смс. Відвертаю погляд від вікна і тягнуся за телефоном. Скоріш за все це Ян. Нарешті він вирішив перепроситись за свою поведінку. Та коли розблоковую телефон, то бачу, що повідомлення надійшло від незнайомого мені номера. Цікавість бере верх і я відкриваю його.

“Чому тебе досі немає в агенції?” і підпис: Владислав Романов.

В мене відвисає щелепа і серце прискорює ритм.

Оце так! Романов написав мені повідомлення! Я не вірю своїм очам!

Перші кілька секунд я радію, але ейфорія спадає, коли я згадую, що ми з ним не обговорили деталі щодо мого робочого графіку. Він ж не знає, що я працюю… Блін. Він мене тепер точно прожене, якщо я не з’явлюся. Але я не можу зачинити крамничку. І замінити мене нікому,  бо працюю в крамничці лишень я. Смуток вмить огортає душу і витісняє усю радість.

І що робити? Від розпачу на очі сльози навертаються. Розумію, що зараз з’явитися в агенцію до Владислава в мене аж ніяк не вийде. Кілька секунд наважуюся, а потім набираю номер з якого прийшло повідомлення…