Глава 4. Аліна

Аліна

Виходжу з ліфта і важко зітхаю, коли нарешті опиняюся перед дверима своєї квартири. Відчиняю двері й заходжу в темну квартиру. Вдома нікого немає. Батьки ще не повернулися з роботи. В голові досі крутяться слова Яна, його холодний погляд і роздратування. Замикаю двері, притискаюся до них спиною. Конфлікт із Яном усе ще ятрить мою душу. Не очікувала, що він так сприйме новину від мене. Та й взагалі, як можна бути готовою до того, що твоя кохана людина почне сваритися з тобою за твої ж досягнення? Ні, щоб порадіти за мене. Натомість зробив мене винною і так по наглому залишив мене саму в парку.

Розчарування й втома накочуються хвилею. Хочеться з кимось поділитися емоціями, розповісти усе. Хто, як не Любаша, зрозуміє мене? Вона завжди поряд, завжди підставляє плече в найскладніші моменти.

Знімаю взуття і проходжу до своєї кімнати. Вмикаю настільну лампу, яка теплим світлом огортає все навколо. Плюхаюсь на ліжко і беру телефон. Без роздумів набираю номер Люби і чекаю, коли вона візьме трубку.

— Привітик, — чую на тому кінці і мені на душі стає тепло.

— Привіт, Любо, — чомусь голос надломлюється і сльози виступають на очі.

— Аліноооооо, — з підозрою протягує Люба, — що сталося? У тебе такий голос…

Подруга одразу розпізнає мій пригнічений стан і це ще більше розчулює мене.

— Ти не повіриш, що сьогодні у мене сталося, — кажу тремтячим голосом. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись.

— Розповідай, — Люба готова вислухати мене і це неабияк підбадьорює.

Починаю розповідати всі події сьогоднішнього дня і картинка з кастингу знову оживає. Перед очима з’являється Владислав Романов зі своїм холодним шармом і пильним поглядом чорних очей. Розповідаю, як він дав мені шанс, хоча після свого падіння я вже і не сподівалася ні на що.

— Та ти що?! — вигукує вражена Любаша. — То я тебе вітаю, Алінко! — її голос сповнений радості і я навіть крізь відстань відчуваю її підтримку і що вона усміхається в цей момент.

— Ага, ти би бачила мій шок! — всміхаюся. — Я повірити не могла. Але завтра я їду до нього в агенцію, тож мені це все не наснилося. 

— Боже, я так рада за тебе! Нарешті ти здійснила свою давню мрію! Скільки себе пам’ятаю, ти марила потрапити на подіум і стати моделлю, — сміється Люба. — І як тобі той Романов?

— Ти розумієш, Люба, він був такий... строгий і водночас зацікавлений. Я стояла перед ним немов мале дівчисько. Його слова, його постава, все це... Він зовсім не такий, як всі інші, — я майже шепочу, бо знову переживаю всі ті емоції від зустрічі з Владиславом.

— А Ян? — Люба як екстрасенс, прочитала мої думки, коли я ще навіть не встигла дійти до частини про нашу сварку. — Він як відреагував?

— Він повів себе як справжній козел, — настрій вмить змінюється і на душі стає паскудно і прикро.

Переповідаю про сварку з Яном, як він зневажливо поставився до моїх досягнень і, замість підтримки, вибухнув ревнощами.

— Послухай, — Любаша говорить м’яким голосом, що мені здається, вона зараз сидить поруч і обіймає мене. — Як би там не відреагував Ян, не бери це в голову. Ви лишень три місяці зустрічаєтесь, а ти скільки часу мріяла про таку можливість? Набагато, набагато більше. Ти заслуговуєш на цей шанс. І якщо навіть сам Романов його тобі дав, то він бачить в тобі щось, чого не помічаєш ти сама.

Слова підтримки повільно розсіюють мій сум. Люба завжди вірила в мене, завжди вважала, що я можу досягти своєї мети. Мені б її впевненість не зважати на думку інших, які вважають моє бажання стати моделлю дурницею і з моєю звичайною зовнішністю це зробити неможливо.

— Дякую, Люба, — шепочу з вдячністю, витираючи сльози. — Твої слова були мені дуже потрібні.

— Я просто хочу, щоб ти пам'ятала: ти варта цього. І хай Ян собі хоч триста раз скандалить з тобою, я знаю, що такий шанс не варто пропускати, — її голос впевнений і твердий, наче вона сама пройшла все це замість мене.

Закінчую розмову з Любашею і вмить залишаюся на самоті з власними думками. Слова Владислава, його холодний, пронизливий погляд досі переді мною. Це все схоже на марево чи казку. Вчора я навіть мріяти не могла, що матиму змогу побачити Романова. А сьогодні він особисто розмовляв зі мною. Ця думка захоплює і викликає радість, на губах з’являється усмішка.

Заплющую очі і починаю мріяти. Уявляю себе в агентстві, в студії, під м'яким світлом софітів. Відчуваю напруженість професійного світу, навколо метушня, голоси, шум і музика. І там, серед цього хаосу, стоїть він — Владислав. Спокійний, виважений, серйозний, прискіпливий, владний, сексуальний… Він кличе жестом мене до себе. Підходжу і чую його важкий голос:

— Ти неперевершена… — його шепіт лунає лише мені. І в той же час сильна чоловіча рука лягає на мою талію і притягує мене до себе… Ця фантазія зачаровує, викликає в мені хвилю незрозумілих відчуттів і бурхливих емоцій, але я різко зупиняю себе.

— Ні, — тихо шепочу сама до себе. 

Владиславу така, як я, не цікава. В нього уваги від жінок більше, ніж солі в Тихому океані. Такі, як я, не викликають у нього жодних емоцій, окрім професійного інтересу. І взагалі, у мене є Ян…