Глава 2. Владислав

Владислав

Сиджу за своїм столом. Переді мною розкладені фотографії і портфоліо дівчат, яких сьогодні відібрали на показі. Але мене жодна з них не цікавить. Всі мої думки про русоволосу красуню. Мене переслідує образ тієї дівчини — Аліни Савченко. Її незграбність, слабкість, та водночас відчайдушність, з якою вона підвелася після падіння, викликає в мені незрозумілу цікавість. Її обличчя вкотре з’являється перед очима, і щось всередині мене оживає. Що це — жалість? Інтерес? Схоже на бажання, але якесь не кероване. Мені просто кортить знову її бачити.

Я не просто так наказав привести її до мене. Я знаю, що зроблю. Я бачу потенціал там, де інші бачать тільки провал. Хтось би вже давно відмовився від такої кандидатки, але не я.

Чую, як в коридорі лунають цокіт підборів і за деяку мить в двері стукають. Я знаю, що це Діана. Що вона привела мені ту дівчину.

— Так!

— Вона тут, — чується голос Діани за дверима.

— Заходь, — відповідаю холодно. 

Відкидаюся на спинку крісла і складаю пальці в замок. Минає кілька секунд і двері відчиняються. Спостерігаю, як в кабінет заходить проста дівчина в джинсах і гольфі. Звичайна сіра мишка, яких сотні тисяч. Обличчя не обтяжене косметикою, волосся просто спадає на плечі. Природна, натуральна краса. Дівчина робить несміливі кілька кроків і зупиняється неподалік від мого столу. Вона стоїть переді мною, розгублена і збентежена. Відчуваю її нервову енергію ще до того, як зустрічаюся з нею поглядом.

— Аліна Савченко? — дивлюся прямо їй у очі. Вона на мить затримує подих, опускає голову, явно намагаючись приховати свою розгубленість.

— Так, це я, — ледь чутно відповідає вона, намагаючись зберегти спокій. Я чую тремтіння в її приємному голосі.

— Сідай, — різко наказую, вказуючи на стілець переді мною. Вона нерішуче підходить і сідає. Мовчить, не наважуючись підняти погляд.

Спостерігаю за нею. Вона схожа на загнане в кут звірятко, яке не розуміє, що від нього чекають. Але саме її переляк манить мене. Я лювлю себе не думці, що хочу її. Хочу, як жінку. Чорт! Цього ще мені бракувало!

— Ти розумієш, чому ти тут? — запитую. Сиджу глибоко в кріслі, хоча є бажання підійти до неї ближче. Але я стримуюсь. Мій погляд пронизує її наскрізь.

— Ви хочете відмовити мені, — тихо відповідає вона. — Я й так вже знаю, що після таких провалів мені нічого не світить, — в її голосі чую нотки безнадії.

Я бачив таке сотні разів. Знаю, що вона переконана, що вже втратила свій шанс. Але раніше мене таке не чіпляло. Та чомусь з Аліною ця ситуація сприймається мною інакше. Саме це робить її ще цікавішою. Вона не намагається виправдатися, не благає про другий шанс. Її внутрішня боротьба відображається на обличчі — розчарування, злість на себе, присоромлені рожеві щічки, які б я із задоволенням торкнувся...

— Ні, — коротко відповідаю, стежачи за її реакцією. Її очі піднімаються на мене, і я бачу в них здивування. Це мене трохи розважає. Вона не очікувала такого.

— Твоє падіння на подіумі... — починаю, уважно спостерігаючи за кожною її реакцією, — це не найгірше, що могло статися. Багато хто з тих, хто падав, потім підіймався і ставав успішним. Але не всі мають те, що потрібно, щоб встати після падіння і продовжити йти. Ти це зробила.

Аліна дивиться на мене, її губи ледь помітно тремтять. Я бачу, як вона намагається осмислити мої слова.

— Але одного цього недостатньо, — додаю жорсткіше. — В цьому світі виживають ті, хто готовий працювати до знемоги. Мене не цікавлять слабкі. Якщо ти хочеш залишитися тут, доведеться довести, що ти не така, як всі інші.

Вона киває, але я бачу, що її очі повні сумнівів.

— Я дам тобі шанс, — кажу спокійно, нахиляючись ближче. — Один шанс. Не більше. Завтра прийдеш сюди знову, але цього разу я очікую кращого результату.

Її обличчя біліє, але вона стримує емоції, які, я бачу, бушують всередині неї.

— Ти зрозуміла мене? — питаю.

— Так, пане Романов, — відповідає вона слабким, але впевненим голосом.

Підводжусь, даючи знак, що розмова закінчена. Аліна швидко підіймається, киває і, не затримуючись більше, виходить з кабінету. Слідом за нею зачиняються двері, і я на мить затримуюсь, вдивляючись у порожній простір. Ця дівчина... Не знаю, що в ній особливого, але відчуваю дивний потяг до неї, який мені зовсім не хочеться вгамовувати.