Розділ №44. Безсовісний некромант

БЛУМ ЛАВЛІ:

Хвилини тягнулися так повільно, ніби годинник у  машині Бель вирішив познущатися з мене особисто й навмисно сповільнювався. Стрілка перетнула позначку десятої вечора, а телефон у бардачку мовчав уже пів години. Жодного дзвінка від Дейва, жодного короткого повідомлення у месенджері на кшталт «Все добре». Я крутила кермо в руках, відчуваючи, як у грудях зароджується липке, тривожне передчуття. Воно шкребло душу ще з того моменту, як Дейв зібрався їхати до цього проклятого маєтку свого начальника. Мені пощастило, що Бель погодилася прикрити мене  після довгих вмовлянь і запевнень, що я почекаю Дейва і підлікую своєю магією коли все закінчиться..

І от тепер я сиділа на темній вуличній парковці за кількасот метрів від шикарних кованих воріт маєтку містера Сейла, кусаючи губи до крові. Фари були вимкнені, двигун теж не працював, щоб не привертати зайвої уваги, а лобове скло потроху затягувалося  інеєм — хоча надворі стояла лише пізня осінь.  Повітря навколо машини чомусь різко охололо.  Я глянула на чорний силует будинку, що темнів на тлі вечірнього неба серед елітних  ялинок. Жодного руху. Жодної машини поліції, окрім мого непомітного авто та автівки Рея, припаркованих коло самих воріт. Вони вже давно мали вийти і поїхати оформлювати папери. Але хвилини спливали, а нічого не мінялося. Лише погода немов збожеволіла.

— Ну ж бо, Дейве... — прошепотіла я в порожнечу салону, нервово стукаючи пальцями по керму й втрачаючи остані краплі витримки. — Виходьте вже. Мені це все зовсім не подобається.

Але нічого не змінилося навіть через пів години. Тому я остаточно здалася,  відчинила дверцята й вискочила назовні, кутаючись у куртку. Холод біля маєтку, виявився набагато пронизливішим, ніж на парковці. Він жалив обличчя тисячами гострих голок і забирався під одяг, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. Ніби в той день, коли на нас напав розлючений старий привид, але в десятки разів гірше. 

Ступаючи якомога тихіше по вологому гравію, я минула високі ворота, які чомусь виявилися прочиненими на кілька сантиметрів, і рушила до парадного входу. Я планувала просто зазирнути у вікно, щоб переконатися, що вони живі, але не встигла. Варто мені було підійти ближче, як з вікон другого поверху майнув спалах і простір пішов чорними плямами. Повітря навколо настільки наелектризувалося, що волосся на моїй голові стало дибки, а в роті відчувся чіткий металевий присмак  озону. У наступну секунду важкі парадні двері маєтку безшумно прочинилися самі собою, випустивши назовні хмару крижаного туману.

— Дейв...! — вирвалося пошепки з горла, й потонуло у гуркоті власної крові у вухах.

Я наважилася зробити крок за поріг і опинилася в просторому мармуровому холі. Температура в приміщенні впала нижче нуля за лічені секунди. На стінах бридкими синіми візерунками проступав мороз, в той час, як на підлозі лежав Рей, скорчившись у неприродній позі, й тягнувся рукою до... Дейва, котрий висів у повітрі й буквально розривався на частини.   З його зведеного судомою обличчя, з відкритих в беззвучному крику вуст і навіть з піджака проривалися десятки примар. Напівпрозорі, спотворені болем і злобою силуети  виривалися назовні й розліталися стінами холу, розбиваючи дзеркала та картини на дрібні уламки.

— Що відбувається...? — запитала в слідчого та подалася до нього, щоб допомогти здійнятися. Картинка, яку я бачила перед собою мені зовсім не подобалася. Мій нещасний некромант не лютував, охоплений гнівом, не руйнував будинок, а…ніби сам себе розщеплював на атоми від болю. І я гадки не мала, як його витягнути з цієї безодні. 

— Біл вивільнив душі всіх примар, перед тим як втекти... — прохрипів Рей, намагаючись затулити від мене Дейва, щоб душі не добралися й до мене. — І вони вселилися в його тіло та витіснили його душу. Тобі краще піти поки я не придумаю, як їх звідти витягнути. Це не той Дейв, якого ти знаєш. 

— Гадаю, що це тобі краще піти,  — кинула я Рею, поки все всередині обривалося від жаху при вигляді того, що коїлося з Дейвом. — Ти забув? У мене імунітет до привидів, на відміну від тебе. Де зараз Біл?

— Не знаю... Він збирався покинути місто, — видихнув слідчий, стаючи на ноги. — Мене зараз  більше цікавить Дейв. Ти зможеш повернути його до тями...? 

— Зможу. Але тобі краще піти звідси... — протягнула, не відриваючи очей від силуету, який зливався ж темрявою довкола. — Я не збираюся пояснювати Бель, чому її чоловік раптово став до мене щось відчувати. Помилуйте. Я сьогодні не в настрої для твоєї кастрації. Чи, можливо, вас Навіть якщо тебе раптово потягнуло на гострі відчуття. Забирайся звідси і йди лови того покидька. А я рятуватиму цього. 

— Покидька….? — нервово посміхнувся слідчий, не оцінивши мого гумору. — Ти на нього настільки ображена…?

— Більше ніж ти можеш собі уявити, — ані краплі не збрехала. — Якщо він випадково помре, я його сама вб'ю. Чесне слово, Рею. Тому не заважай мені, а то станеш свідком. 

— Як скажеш, приємно залишатися! — бадьоріше дав задню чоловік та активніше зашкандибав на вихід. Шкода, що не можна було так само легко пригрозити Дейву в цій ситуації. Було б значно простіше, якби він теж мене чув у цей момент. 

Варто було Рею зникнути з горизонту, як я розлючено вперлася поглядом у свою майбутню жертву. Як він міг дозволити їм влізти в своє тіло…? По ньому знову й знову  перекочувалися хвилями  силуети десятків чужих душ, намагаючись остаточно розірвати  зсередини. Але це було б занадто милостиво для нього в цій ситуації — померти. Враховуючи, скільки всього він обіцяв Блум та мені. Тому я нервово стала просуватися до нього ближче, намагаючись не зіштовхнутися з ніяким літаючим предметом. Благо, досвід з сестрою допомагав у цьому. 

— Е ні, містере Сакред, — прошепотіла собі під ніс, відчуваючи, як у пальцях закипає  магія купідона, розігріта адреналіном і сліпою, відчайдушною впертістю. Я впритул підскочила до нього і, не вагаючись ні секунди, різко вхопилася обома руками за лацкани його зім'ятого піджака, притягуючи до себе. — Ти мені ще купу грошиків  винен за нерви та все те, що пообіцяв Флай.