Розділ №43. Спробуй вижити якщо зможеш

ДЕЙВ САКРЕД:

Мріючи про закінчення цього дня, я, звісно ж, мав на увазі не кінець мого власного життя, а дванадцяту годину ночі, гарячу ванну та тишу, яку не порушують ніякі дзвінки від навіжених слідчих. Але реальність, як завжди, вирішила розтоптати мої плани з особливим цинізмом. І ось я стою на порозі маєтку мого начальника, дивлюсь похмурим поглядом на вишукані двері та лаюсь на чому світ стоїть. А  все тому, що навіть  з порога тягнуло пронизливим холодом. 

Посинілі пальці багатозначно натякали мені, що дарма я сюди приперся без додаткового комплекту теплих рукавиць і кількох захисних амулетів зверху. Бо мого, очевидно, взагалі не вистачало. І від того, що примари навколо не літали й не влаштовували звичного хороводу з літаючими предметами, мені аж ніяк не було легше. Навпаки — ця моторошна, в'язка тиша лякала куди більше, ніж буйний полтергейст. Замок клацнув, і важкі двері повільно відчинилися.

— Дейве...? — здивовано запитав Біл, відчиняючи двері ширше й натикаючись поглядом спершу на мене, а потім на сувору, зібрану постать Рея з посвідченням напоготові. — Щось сталося…? Чесно кажучи, я зовсім не очікував зараз гостей. Ти ж знаєш, у мене зараз відрядження має бути щодо важливої угоди, я вже навіть зібрав речі.

— Не переймайтеся, містере Сейл, це не надовго, — сухо кинув Рей, не чекаючи запрошення. Він упевнено ступив за поріг, демонструючи значок, і я рушив слідом за ним, закриваючи спину колеги.

Ми зайшли в дім, і Біл, незважаючи на очевидну напругу в повітрі, зберіг усю свою показову гостинність. Він люб'язно запросив нас на кухню, пропонуючи пройти просторим коридором, а сам, вибачившись, почав наливати два стакани холодної води з графина, поки Рей продовжував говорити про якісь формальності щодо перевірки безпеки в цьому районі.

Кухня в маєтку Біла виглядала так, ніби її щойно зняли для реклами елітної побутової техніки: блискучі хромовані поверхні, мармурові стільниці і кристально чисті вікна, за якими губився вечірній сад. Біл ледь помітно випростався, дивлячись на нас із незрозумілим виразом очей. Жодної паніки та нервовості. Аж не віриться, що ця людина, яку я знав не один рік, могла бути настільки холодною зараз. Невже ми помилилися і він був ні до чого? 

— Ну то в чому справа, джентльмени? — м'яко запитав він, складаючи руки на грудях. — Яка екстрена необхідність принесла вас до мого дому пізно ввечері? Та ще й із такими обличчями, ніби ви прийшли виселяти мене з власної нерухомості.

Рей зробив крок уперед, стаючи навпроти Біла, і його погляд став гострим, як лезо скальпеля. Я мовчки стояв трохи збоку, тримаючи руки в кишенях піджака і намагаючись відчути хоч якісь залишки потойбічної присутності в цьому будинку. Повітря навколо пахло озоном і добрячим магічним фоном, який був у присутності потужних створінь. Але Біл, на моїй пам’яті, ніколи не відрізнявся надзвичайним даром. Його можна було назвати скоріше середнячком, ніж кимось видатним. 

— Містере Сейл, коли ви востаннє бачили Джона? — прямо запитав слідчий, впритул дивлячись шефу в очі.

Біл навіть не кліпнув. Його обличчя залишилося гладким та незворушним, як поверхня щойно налитої води в тих прозорих стаканах, які він акуратно підсунув нам ближче. Жодного зайвого мікроруху, жодного тремтіння в пальцях. Людина, яка б справді мала підстави боятися поліції чи розслідування, зазвичай видає себе хоча б ледь помітним подихом. Але Біл грав свою роль настільки майстерно, що на секунду мені навіть стало моторошно.

— Джона…? — перепитав він, злегка вигнувши брову з таким виглядом, ніби намагався пригадати екзотичну страву з меню дорогого ресторану. — Він заїжджав сьогодні обговорити робочі моменти. Але, на ваше глибоке розчарування, його тут більше немає.

— Куди ж він подівся, якщо камери не зафіксували його виїзду? — примружився Рей, тримаючи руку ближче до кишені з посвідченням. — Вам не здається це підозрілим? 

— У нього були свої плани, — спокійно відповів Біл, переводячи погляд зі слідчого на мене. Його карі очі чомусь здалися мені неприродно темними, майже такими самими чорними, якими бували мої зіниці під час магічного відкату. — Звідки мені знати, куди він міг подітися? Хіба я маю слідкувати за кожним його кроком? Це ви слідчий, от і слідіть за ним.

— Я б з радістю, але бачите в чому справа, містере Сейл, — на мить зам’явся Рей, відпиваючи воду зі стакана. — Так вже сталося, що всі докази вказують саме на вас. Тому ми б хотіли попросити вас про співпрацю. Що скажете, Біле? Якщо ви дійсно ні в чому не винуваті, тоді вам немає чого приховувати. Хіба ні? 

— Ти теж так гадаєш, Дейве…? — він склав руки на грудях, поглядаючи на годинник на своєму зап’ясті. Я вже було розтулив рота, щоб дати відповідь, як в пам’яті майнув спогад про картину із будинку Грінвальда. На ній, на померлому був точнісінько такий же годинник. — Дейве…?

— Так, Біле, — вичавив з себе, намагаючись згадати нитку розмови. Мої сумніви невблаганно стали покидати мене. А от відчуття небезпеки сильно загострилося. — Ходімо у відділок, це не займе багато часу. Ми оглянемо дім та знайдемо Джона й ти поїдеш у своє відрядження. 

— Ходімо, — спокійно відповів він, тягнучись рукою до стакана Рея. — Ти пити не будеш? Не хочу залишати безлад в домі. 

— Дякую… — хитнув головою, відпиваючи кілька ковтків перш ніж встати з місця. Чомусь здавалося, що він обов’язково буде боротись чи тікати, але те як поводився Біл було аж занадто… Мирно? — Було б добре, якби ми все мирно вирішили і якомога швидше повернулися до звичного життя. Правда, Рею?

— Правда, — відказав слідчий, здіймаючись разом зі мною. 

Ми перекинулись посмішками та повільно пішли у бік виходу. Все було аж занадто добре.  Ми вже майже дійшли до просторого мармурового холу, де біля входу стояли готові дорожні сумки Біла, коли я знову відчув холод. Пронизливий жахливий холод, ніби від присутності примари. Моє обличчя повернулося в бік невеличких поличок з книгами і я спробував зрозуміти звідки ж це огидне передчуття. Я так задивився на довколишній інтер'єр, що не помітив навіть як  Рей різко хитнувся, не втримавши рівноваги, і з глухим стукотом повалився на плитку, знепритомнівши за лічені секунди. Його значок випав із кишені й дзвінко покотився по підлозі.