Розділ №39. Бій з собою

БЛУМ ЛАВЛІ:

Холодна тиша огортала кабінет. Очі Дейва застигли на місці, поки він оглядав порожнім поглядом стелю. Так, ніби там висів привид Сакреда старшого. Напевно саме це змусило мене почати говорити:

— До речі... — я запнулася, розуміючи, що зараз, можливо, найкращий момент, щоб виконати обіцянку, дану сестрі. Але потім, можливо, кращої нагоди не буде. — Твій батько зараз тут...? 

— Ні, — хитнув він головою та відірвався від порожнечі. — Він зникає, коли ти поруч. Чи то твоя магія його відлякує, чи то просто не хоче бути зайвим. Не знаю... Ти переймаєшся, що він тебе бачить? 

— Ні, мені байдуже, — відказала, намагаючись сформулювати думку. — Просто... Поки Флай гралася з ним, вона якимось магічним чином зуміла поговорити з твоїм батьком...

— З примарами не можна говорити, Блум, — спокійно зауважив чоловік, рефлекторно гортаючи ролик на мишці. — Вони можуть проєктувати емоції, можуть залишати відчуття, запахи, можуть навіть рухати предмети, але вони не розмовляють словами. Можливо твоє маленьке чудовисько щось наплутало?

— Мені б дуже хотілося цього, Дейве, — я наполегливо похитала головою, не відводячи погляду від його очей. — Але вона ж наполовину купідон. Наша магія зав'язана на емоціях та почуттях. Цілком можливо він зумів їй передати їх.   

— Не кажи, що він наплів дитині якусь нісенітницю й вона тепер боїться мене. Чи ще гірше… — пальці на мишці завмерли й чоловік повернувся до мене. — Він наговорив щось, що відлякує тебе…?

— Ні...  Він сказав їй, що не йде на світло не тому, що злиться на тебе, — ледь відхилилася на спинку стільця, шукаючи якусь опору. — Він не йде на світло, тому що ти й досі картаєш себе за його смерть. Він піде на світло тільки тоді, коли ти перестанеш бути самотнім та  пробачиш собі.

Кисень у кабінеті ніби миттєво випарувався. Дейв дивився на мене широко розплющеними очима, і я бачила, як руйнується його внутрішня броня. Роками він вірив, що дух батька — це його покарання, його прокляття за те, що він закричав у машині, спровокувавши аварію. А виявилося, що це був прояв батьківської любові — неможливість залишити свою дитину в темряві наодинці з почуттям провини. Його груди судомно піднялися, і він заплющив очі, різко відвернувшись до вікна. Він намагався втримати себе в руках та зберегти залишки своєї гордості.

— Ти ж не кажеш це тільки для того, щоб я перемкнувся з тебе на нього…? — почувся тихий голос. 

— Ні, — чесно відповіла йому, розуміючи наскільки дивно звучали мої слова. Важко було повірити в щось таке, що раніше не траплялося. Особливо, коли воно завдавало болю. — Я просто передала слова Флай, бо вона пообіцяла твоєму батькові це. Не більше, не менше. Мені зовсім не подобається бачити тебе…Таким. 

— Але ти все ще прагнеш дистанціюватися…? — ледь посміхнувся він, потираючи очі. — Я розумію, чому, але… Мені до біса важко стримувати себе зараз. Світ котиться під три чорти, по вулиці блукають вбивці, а ти всіма силами відштовхуєш мене… 

— Світ завжди котиться туди. Спробуй мене зрозуміти, Дейве…

— Я розумію, але від цього не легше… — запнувся він на мить. — Гадаю, що тобі дійсно краще зараз піти додому, інакше я тебе дійсно поцілую зараз і не шкодуватиму про це ні на мить.. 

— А…? — почала було, але запнулася, коли він різко нахилився в мій бік, завмерши на відстані обличчя. — Як щодо цього що ми дізналися…?

— Я передам усе Рею, — прошепотів він, не відриваючи очей від моїх губ, подумки благаючи мене здатися.  

— Тоді я піду... — вимовила я, хоча голос чомусь зрадницьки охрип, а ноги ніби вросли в підлогу кабінету. Зійти з місця виявилося складніше, ніж підняти штангу в спортзалі.

— Шкода... — пролунало у відповідь так тихо, що я ледь розчула ці слова крізь гул у власних скронях. Дейв не зводив із мене очей, і в його погляді читалася така відверта, жадібна туга, від якої моє серце пропускало удари. — Я був би радий, якби ти залишилася зі мною.

“Я б теж була рада залишитись” — майнуло в думках, коли серце черговий раз пропустило удар. Повітря між нами знову не електризувалося, нагадуючи про ту ніч, про тепло його рук і мій власний страх перед пасткою. Але зараз усе було інакше. Ми більше не ховалися за масками. Але ігнорувати свої переконання я теж не могла. Не знову. Не з ним. Я не хотіла більше ніколи в житті сумніватися у справжності чужих почуттів. 

— Я залишусь, — раптом вимовила я сама до себе, перш ніж встигла зупинити цей порив, — якщо через три дні твої почуття не зміняться.

— А як ти дізнаєшся, змінилися вони чи ні? — запитав він, злегка нахиливши голову, і в його голосі прокинулася та сама звична, тепла іронія, за якою я вже встигла скучити. Бліді риси його обличчя на секунду розгладилися, а в карих очах спалахнула ледь помітна, обережна надія.

— Я... — я забарилася, відчуваючи, як щоки починають палати. — Я напишу тобі.

— Чи означає це, що я можу тобі також писати, і ти не будеш ігнорувати мої повідомлення? — його голос звучав м'яко, майже по-хлоп'ячому, що зовсім не личило елітному некроманту з репутацією соціопата. Я нервово посміхнулася від його хитрості, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гордості, хоча розуміла, що програю цей бій  сама з собою із розгромним рахунком.

— Постараюся... — видихнула я, роблячи один рішучий крок назад до дверей, поки він знову не зробив щось таке, від чого я б остаточно забула про всі свої правила. — Бережи себе, Дейве.

Двері повільно відчинилися. Він не став зупиняти мене. Він просто сидів у своєму кріслі, проводячи мене поглядом, повним глибокого розуміння, тому я розвернулася і швидко вийшла з кабінету.  Всередині мене все прагнуло повернутися назад, кинутися йому на шию і забути про будь-які триденні терміни і я відчувала себе ані краплі не краще за нього та не краще за тих чоловіків, які були в моєму житті до нього. Важкі двері маєтку зачинилися за мною, залишаючи мене на самоті з прохолодним осіннім вітром, я вперше за довгі дні відчула, що дихаю на повні груди.