Розділ №38. Спогади про минуле

БЛУМ ЛАВЛІ:

Світло від екрана ноутбука ледь торкалося обличчя  Дейва, створюючи тіні на вилицях. Ми сиділи в напівтемряві його заставленого книгами кабінету, схилившись над якимись електронними архівами, які він витягнув із закритої бази даних свого агентства нерухомості. Мій стілець стояв настільки близько до його масивного шкіряного крісла, що наші плечі ледь не торкалися одне одного. І ця близькість, ця відсутність безпечної дистанції, перетворювала моє життя на справжнісіньке пекло.

Я чесно намагалася дивитися в монітор. Намагалася вчитуватися в дрібні рядки тексту, в імена колишніх власників, у дати укладання договорів та цифри, які мали б хоч якось пролити світло на те, чому мертві душі почали зникати. Але мій мозок відмовлявся обробляти інформацію. Усе, на чому він міг сфокусуватися — це Дейв. Його запах одеколону заповнював мої легені, змушуючи серце збиватися з ритму. Я відчувала тепло, яке випромінювало його тіло, попри те, що він був некромантом. Мої очі, ніби маючи власну волю, раз у раз ковзали від нудних таблиць на екрані до його обличчя. До рівного носа. До темних, зосереджених очей, які зараз швидко бігали по рядках тексту. І, зрештою, до його губ.

Тихо зітхнувши, я прикусила внутрішню сторону щоки, щоб хоч якось відвернути власну увагу. Але спогади виявилися сильнішими за біль. Перед очима неминуче поставала картина нашої ночі. Я пам’ятала, якими м’якими й водночас вимогливими були ці губи. Пам’ятала їхній смак, пам’ятала  нестерпно гаряче дихання на своїй шкірі. Мої пальці, які зараз нервово м’яли край завеликої для мене кофти, пам’ятали шовк його сріблястого волосся. Усередині все скручувалося від шаленого, непереборного бажання податися вперед, подолати ці жалюгідні кілька сантиметрів, що розділяли нас, і поцілувати його знову. Просто так. Без виправдань про магічні відкати, без небезпеки від полтергейстів, без підписаних контрактів. 

— ...дім Грінвальда входив у проєкт щодо закупівель землі під торгову мережу, —  розрізав тишу кабінету його голос, змусивши мене злякано здригнутися, ніби він міг прочитати мої грішні думки.

Дейв ледь повернув голову в мій бік, і я поспішно втупилася в екран, роблячи вигляд, що дуже зацікавлена якимось абзацом про податки. Його пальці швидко застукали по клавіатурі, відкриваючи детальну карту нашого району. Слава небесам, некроманти не вміють читати думок, інакше я б згоріла від сорому в цю ж мить. 

— Майже всі будинки в тому районі здавалися під оренду довгий час, — продовжив він, плавно водячи курсором по виділених червоним секторах, — і зі смертю Грінвальда його дім теж перейде у власність нашої компанії, оскільки прямих спадкоємців у нього не залишилося, а попередній договір про наміри був підписаний ще його дружиною. Невдовзі мають підписати контракт із будівельною компанією на круглу суму. Власне,  весь той квартал піде під забудову. 

— Весь квартал... — тихо повторила за ним, відчуваючи, як у горлі з’являється гіркий клубок.

Екран ноутбука злився в суцільну пляму. Я дивилася на карту, де мій рідний, знайомий до болю район був обведений бездушним червоним маркером, що означав тотальне знесення. Слова Дейва луною відбивалися в моїй голові, але їхній сенс доходив якось занадто повільно, поступаючись місцем хвилі ностальгії. В пам’яті несподівано яскраво спалахнули спогади, які я старанно ховала роками. Ті самі вулички, вимощені потрісканим асфальтом, де я колись блукала в дитинстві.  Старі поштові скриньки, які вічно скрипіли на вітрі. Це був мій світ. Мій перший справжній дім, поки все не розлетілося на друзки, як та клята люстра у домі вбитого Грінвальда. Дейв перестав друкувати. Він відірвав погляд від екрана і повернувся до мене всім корпусом. У напівтемряві його карі очі здавалися майже чорними. 

— Про що ти задумалась...? — його голос прозвучав м'якше, ніж зазвичай, ніби він відчув зміну мого настрою.

— Про те, що буде дивно бачити замість знайомих будинків торгівельний центр... — вичавила я з себе, намагаючись посміхнутися, але вийшла лише якась жалюгідна, крива гримаса.

— Чому? — він ледь нахилився ближче. Від нього знову війнуло теплом, і я ледве стримала рефлекторний порив притиснутися до його плеча. — Це звичайна річ, Блум. Старе поступається місцем новому. Місто розростається, нерухомість дорожчає. Нічого особливого, просто бізнес.

— Я колись жила в цьому районі, — слова зірвалися з губ раніше, ніж я встигла обміркувати, чи варто ділитися з ним цією частиною себе. Але його присутність діяла як якась сироватка правди. — Давно, ще коли була дитиною. Ми жили там до того дня, поки... Поки мама не поїхала в лікарню народжувати Флай.

Я замовкла, ковтаючи сухе повітря. Спогади навалилися з такою силою, що мені стало фізично важко дихати. Дейв мовчав, не кваплячи мене, просто чекав. Його довгі пальці на мить завмерли над клавіатурою, а потім обережно лягли на підлокітник мого стільця, створюючи ілюзію обіймів. 

—...але в день, коли мама народжувала Флай, батько просто продав наш дім, — я гірко хмикнула, дивлячись на свої руки. — Продав його  та втік з усіма грошима, залишивши нас ні з чим. Мама померла під час пологів. А я... я залишилася на вулиці з немовлям на руках. І досі пам'ятаю, як сиділа на бордюрі біля  будинку містера  Стенлі та плакала. А він втішав мене й годував морозивом й казав, що я завжди зможу приходити до нього, коли мені буде сумно... Цей квартал... Це єдине місце, де я пам'ятаю свою маму живою.

Кімната занурилася в густу, майже відчутну на дотик тишу. Я не підіймала очей, боячись побачити на його обличчі жалість. Я ненавиділа, коли мене жаліли. Я звикла бути сильною, звикла вибивати з цього світу кожну золоту монету, щоб забезпечити Флай нормальне життя, і моя меркантильність була лише бронею, яка захищала мене від повторення того жаху.

— Принаймні ти пам'ятаєш своє дитинство, Блум, — тихо, майже пошепки озвався Дейв. У його словах не було жалості — лише глибокий, застарілий смуток людини, яка теж втратила все, але по-своєму. — Ти пам'ятаєш тепло маминих рук, смак того морозива. Ти пам'ятаєш, що у світі були добрі люди.