Розділ №36. Реалістичне життя

БЛУМ ЛАВЛІ:

День зустрів мене пронизливим, сірим світлом, яке ліниво соталося крізь неприбрані жалюзі нашої кухні. У квартирі панувала густа тиша. Після сьогоднішнього ранку, повітря здавалося занадто важким для дихання й кожен звук віддавався тупим болем у скронях. Я сиділа за старим кухонним столом, обхопивши долонями холодну скляну чашку з недопитою кавою, і бездумно дивилася на малюнок із плямами гуаші, який Флай колись залишила на шпалерах.

Моє рішення втекти з маєтку Дейва сьогодні вранці здавалося єдиним правильним кроком, єдиною соломинкою, за яку я могла вхопитися, щоб не потонути в тому вихорі почуттів, що накрив нас уночі. Я зібрала наші нечисленні речі тихо, намагаючись не розбудити його, не подивитися на його обличчя. Мені було страшно. Страшно від усвідомлення того, наскільки легко я дозволила йому торкнутися моєї душі, наскільки сильно моє серце билося біля його грудей. Я переконувала себе, що все це — лише побічний ефект мого проклятого дару, хімічна реакція, штучна ілюзія, яку некромант просто не зрозумів. Але чому ж тоді всередині все так болісно обривалося від самої лише думки про те, що мені більше ніколи не доведеться торкатися його плечей?

Легкий шурхіт біля дверей вирвав мене з важких роздумів. Я підняла очі й побачила Флай. Малеча стояла на порозі кухні, кумедно мружачись від ранкового світла й загортаючись у свій улюблений плед у зірочки. Вона виглядала сонною та напрочуд спокійною. Сьогодні її магія поводилася слухняно, не влаштовуючи жодних повітряних аномалій під стелею. Навіть книжки не літали по кімнаті. 

— Доброго ранку, Блум, а де... Де дядько Дейв? — тихо прохрипіла вона, потираючи кулачками очі, а потім довірливо заглянула мені за спину, ніби шукаючи когось очима. Це запитання вдарило мене під дих різкіше, ніж будь-який удар у ринзі. Я на секунду заплющила очі, намагаючись вирівняти дихання, щоб мій голос не здригнувся. — Він не прийшов ще…?

— Він  залишився у своєму маєтку, Флай, — якомога спокійніше відповіла я, намагаючись сховати обличчя за чашкою кави. — У нього багато справ. Робота з нерухомістю, привиди… Ти ж знаєш, наскільки він зайнятий. Ми й так завдали йому багато проблем.

Флай насупила брови, і в її величезних малинових очах  загорівся той самий нестерпний, допитливий вогник, який завжди видавав її з головою. Малеча підійшла ближче, вмостилася на сусідній стілець і сперлася підборіддям на долоні. Шматочки цукру на тарілці стали левітувати, викликаючи у мене бажання втопити їх у своїй чашці разом із питаннями якими вона хотіла мене засипати через мить.

— Ясно... — протягнула вона підозріло. — А мені здавалося, що у нього багато вільного часу. Особливо коли він дозволив мені ганяти свого примарного тата по всьому коридору. Ми з ним потім гралися пів дня і він поділився зі мною величе-е-е-езною таємницею. 

— Невже? — ледь посміхнулася, намагаючись сховати прагнення розбити голову об найближчу стіну. — Якою ж таємницею він міг поділитися з тобою, якщо він не говорить?

— Може він і не говорить з містером Дейвом, але я навчила його розмовляти зі мною! — радісно підстрибнула Флай на місці. Що ж, в здатність цього маленького чуда розговорити німого, я вірила значно більше ніж в себе. — Так ось… Він сказав мені, що містер Сакред взагалі безсовісний!

— З цим важко сперечатися, — аж розсміялася від її слів. — Чому ж, на його думку, він безсовісний?

— Бо він постійно звинувачує себе в його смерті і не пускає на світло. А містер Сем ну просто не може залишити його наодинці з цим! — малеча затрусила кулаком в повітрі. — Безсовісний же! Його там дружина чекає, спокій та вічний сон, а містер Дейв не дає йому піти… 

— А чому ж він не залишить його? — поцікавилася в неї. — Хіба не легше було б втекти та не бачити його такого безсовісного стільки років? 

— Кажу ж тобі, Блум, він не мо-о-о-оже,  — вона опустила очі на стіл, перебираючи бахрому на пледі. — Він залишається тут, бо знає, що Дейв усе життя шкодує про свій дар. Знає, що син вважає себе вбивцею і почувається абсолю-ю-ютно самотнім. Він каже, що не може покинути його, поки той зовсім один. Він піде від нього, коли в його житті з’явиться хтось, хто зробить його щасливим. 

Слова сестри вдарили по мені неочікувано сильно. Образи, страхи й сумніви, які я ретельно вибудовувала навколо свого серця всю дорогу сюди, раптом почали тріщати по швах. Я думала лише про власну вразливість, про те, як мене ранили колись інші люди, про те, що мій поцілунок міг бути просто «ілюзією». А Дейв... Дейв жив усе своє життя з розколотим серцем, тягнучи на собі провину за смерть батьків і тримаючи поряд із собою примару, яка насправді намагалася не дати йому остаточно замерзнути зсередини.

— Ти... Ти передаси йому це, Блум? Дядечко Сем попросив мене сказати це його синові, — тихо спитала Флай, дивлячись на мене своїм проникливим поглядом. — Не зараз… Коли знову побачиш його. Передай йому, що привид не злий. Він просто дуже любить його. Так само як ти любиш мене.

До очей зрадницьки стали підступати  сльози. Я простягнула руку через стіл і міцно стиснула маленьку долоню сестри. Хоч вона й любила вигадувати всіляке, але зараз це не виглядало як вигадка. Аж ніяк. Зараз це нагадувало мені добрячий докір за те, що я залишила його так само як зробили це його батьки. 

— Я скажу йому, Флай, — прошепотіла, відчуваючи, як у грудях розливається тепло, що не мало нічого спільного з магією купідона. Це було моє власне рішення. — Трохи пізніше, але передам. А тепер збирайся, тобі пора до школи. 

— Ну, Блу-у-у-ум! Я ненавиджу школу! — розійшлася Флай. — Вони пригнічують мою індивідуальність та не дають літати під час уроків!

— Нічого не знаю. Твоєї індивідуальності вистачає і на нашу стелю, — жорстоко відрізала та легенько штурхнула її вбік ванної, щоб вона збиралася.

Кінець світу — це звичайно чудово, але школу ніхто не скасовував. Діти мали ходити до неї, страждати та звикати до того, що життя вимагатиме від них робити те, чого вони не хочуть. Що воно не ідеальне та не примарне, а цілком реалістичне й може завдавати незручностей.