Розділ №35. Порожнє ліжко

ДЕЙВ САКРЕД:

Ранкове світло пробивалося крізь щільні штори моєї спальні, малюючи на підлозі довгі, бліді смуги. Прокидатися після подібної ночі було важко — тіло все ще гуло від затяжного магічного відкату, а в голові стояла пелена втоми. Проте перше, що я відчув, відкривши очі, був не головний біль чи ломота в кістках. Це була порожнеча. Ліжко поруч зі мною було холодним. Рівне простирадло, збита подушка без жодного сліду присутності, ані найменшого натяку на те, що ніччю  я цілувався тут з Блум. 

На якусь секунду мені здалося, що нескінченні розмови в темряві, зізнання в аварії, її зім'ята футболка, дихання на моїй шкірі й той божевільний, рятівний поцілунок — було лише маренням. Гарячковим сном знесиленого некроманта, який надто сильно хотів те, чого ніколи не міг мати. Це не вперше після магічного відкату мені марилося щось божевільне, але зазвичай це були кошмари, а не еротичні фантазії про підлеглих…

Я повільно піднявся на ліктях, відчуваючи, як у скронях неприємно гуде, і озирнувся порожньою кімнатою. У будинку панувала мертва, гнітюча тиша. Навіть привид мого батька, мабуть, вважав за краще сховатися десь на горищі, щоб не спостерігати за моїм жалюгідним розчаруванням. Погляд упав на тумбочку біля ліжка, де лежав мій чорний смартфон екраном догори. Дурне серце пропустило удар, а в грудях неприємно стиснулося. Я швидко протягнув руку, схопив гаджет і розблокував його. На екрані світилося коротке повідомлення від Блум:

«Дякую за те, що прихистив нас, Дейве. Я знаю, що варто було б дочекатися поки ти прокинешся, але тоді б ти мене точно не відпустив би. Гадаю, що моя магія знову вирішила познущатися над нами. Тому нам варто побути на відстані кілька днів. Сподіваюся, тобі стане легше. Бережи себе, Дейве. 

Блум».

— Що…? — ледь чутно зірвалося з моїх губ.

Блум… пішла….? Вона зібрала свої речі, поки я спав, навіть не давши шансу сказати хоч слово…? Я стиснув телефон у руці так сильно, що пластиковий корпус мало не заскрипів під пальцями. Нои опустилися на холодну підлогу та рушили в кімнату, яку я залишив для неї. Двері гостьової кімнати були прочинені настіж. Жодних слідів перебування Флай чи Блум. Кімната була такою ж стерильно-порожньою, як і решта цього клятого маєтку. Світ повернувся на свої місця, тільки чомусь це не принесло мені жодного задоволення. Я ніби знову став тим самим хлопчиськом, який вбив своїх батьків і вони залишили його наодинці з цим світом.

Телефон у руці завібрував. Я мерщій прийняв виклик, навіть не подивившись хто дзвонить, в надії, що це Блум. Що вона передумала. Що це якийсь дурний жарт. Але ні. Варто було дзвінку початися, як в слухавці почувся радісний голос Рея.

— Привіт, мі сплячий красень! 

— Якщо ти дзвониш, щоб спитати, чи помер я остаточно, то ні, я ще дихаю, Рею! — мій голос зірвався на крик, переповнений люттю та безсиллям. — І мені зараз абсолютно байдуже якщо хтось десь помер. 

На тому кінці лінії запала довга, важка пауза. Рей мовчав кілька секунд, перетравлюючи мій зрив, а потім відповів напрочуд м'яко, без жодної краплі звичного сарказму:

— Здається, хтось встав не з тієї ноги. Чи тебе знову накрив відкат, старий?

— Мене накрило дещо гірше за відкат, — я важко сперся руками об край дубового столу, дивлячись у темне вікно. — Здається, я вчора перегнув палку з Блум й вона подумала, що я був під дією її магії. 

— А ти очікував, Дейве…? — обережно промовив він. — Ти ж знаєш її історію. Вона звикла нікому не довіряти. З такою силою я б теж постійно сумнівався. Що з того? Це ж не кінець світу, чому ти так злишся…?

— Тому що вона пішла! — гаркнув я. — Зібрала свої речі та пішла… Навіть не попрощавшись… Хоча я їй казав, що це не магія. 

— Дейве… — гірко хмикнув детектив. — Для людини, якій усю життєву дорогу доводилося захищатися, твоє зізнання звучить як чергова пастка. Дай їй трохи часу, Дейве. Вона зараз розбита через смерть тітки, залякана справою, перевантажена відповідальністю за сестру. Вона не втекла від тебе тому, що ти їй байдужий. Вона втекла тому, що їй стало занадто страшно через те, як сильно ти став для неї важливим.

— Вона казала, що її магія зникає з часом та відстанню… — згадалися її слова. — Гадаєш… Вона повернеться, коли побачить, що наші почуття нікуди не зникли…?

— Дай їй трохи часу, бовдуре… — по-доброму буркнув слідчий. 

Я заплющив очі, дозволяючи його словам осісти десь на дні свідомості. Ремінь мого самоконтролю остаточно тріснув. Час… Час… Час… Чомусь все впиралося в цю невидиму валюту, якої у мене, здавалося б, зовсімнемає. Але варто було віддати йому належне, —  Рей мав рацію. Можливо, цей час насамоті дозволить їй побачити щось, чого вона не бачила будучи поруч зі мною. Тому я зробив глибокий подих та спробував відірватися від спогадів про наші поцілунки.

— Добре, Рею, — видихнув, відчуваючи, як у грудях замість холодного болю починає закипати нова, холоднокровна рішучість. — Що  ти хотів…? 

— Тебе хотів на блюдечку, — голос Рея знову став діловим і зібраним. — Здається, я зачепився за один дуже цікавий хвіст. Приїжджай до відділку, якщо вже оговтався від своєї гарячки. Я покажу тобі те, що змусить тебе забути про розбите серце. На деякий час, звісно. Чи ти ще хоеш полежати в ліжечку на пошкодувати себе?

— Іди до біса, йолупе…Буду за пів години, — кинув  і різко скинув виклик.

Очі перемістилися на примарне  відображення у вікні. Блідий, з темними кругами під очима, щетиною на обличчі, з зацілованими губами. Блум залишила на мені свій слід, і я був зовсім не проти, якби вона залишила їх ще більше. Навіть не так. Мені хотілося б бачити їх на своїй шкірі. Але поки… Поки потрібно було дати змогу їй про це подумати. А для цього варто було знайти вбивцю її тітки та дати їй почуття безпеки.