Розділ №34. Втомлені обійми

ДЕЙВ САКРЕД:

Темрява огортала простір. В грудях розливалося тепло, змушуючи жадібно вдихати повітря між поцілунками. Я дивився в спокусливі очі Блум, які ледь помітно світилися малиновим, та всім своїм єством прагнув у ній втонути, відчуваючи добряче таке збудження та щось схоже на щастя. Воно здавалося мені недосяжним усе моє кляте життя, але зараз, коли кожен сантиметр моєї шкіри тепер палав від її присутності, я нарешті його бачив перед собою. Воно було тут. У цій спальні.

Ми цілувалися довго, наче намагалися надолужити весь той час, коли ховалися за масками байдужості, сарказму та небезпечних жартів. Аж поки зрештою я не ввіткнувся в  неї, намагаючись залишитись в цій миті якомога довше.  Хотілося багато зробити з нею, багато сказати, але здавалося, що варто мені розкрити рота не для поцілунків, як вона розтане. Й тому я вимовив те єдине, на що мені вистачило впевненості в собі:

— Я ніколи не відчував себе настільки щасливим, як зараз, —  прошепотів у її волосся, залишаючи невагомий поцілунок на скроні. Пальці потягнулися до ковдри і я обережно накрив її, щоб вона не замерзла. Все-таки не всі люди в світі звикли бути на межі смерті та вічно перебувати в холоді. 

— Чому…? — почала вона, намагаючись зловити мій погляд у темряві. — Хіба за останні роки не було нічого такого, що б принесло тобі радість…?

— Я не можу нічого згадати із цього, Блум, — прошепотів у відповідь, проводячи пальцем по її щоці й  відчуваючи м'якість шкіри. Вона здивовано кліпнула, а я продовжив, відчуваючи, як горло знову стискає звичний спазм минулого: — Бути некромантом не найкраща річ у світі. Цей дар не приніс мені нічого хорошого крім грошей та знайомства з тобою та Реєм. Зрештою, через нього померли мої батьки. Чому це має дарувати мені хоч щось хороше. 

— Як це…? — тихо перепитала вона, здіймаючи голову з мого плеча.  — Що ти маєш на увазі…?

— Мій дар прокинувся у день аварії, — промовив я, дивлячись кудись у стелю, хоча перед очима знову стояли ті чортові кадри з минулого. —  Ми їхали в автівці, я раптом мене пронизав наскрізь холод і я побачив перед собою примар. Вони снували вздовж дороги, чіплялися за скло, тягнули до нас руки. Я злякався та закричав… Батько на мить повернувся до мене, намагаючись заспокоїти. Це було лише кілька секунд... Але цього вистачило, щоб він не помітив автівки на зустрічній смузі і ми розбилися…

В кімнаті запала тиша. Блум ближче притиснулася до мене, ніби намагаючись своїм теплом загасити той холод, який знову підіймався з глибини моєї пам'яті. Її долоня заспокійливо лягла на мою руку, але слова вже рвалися назовні, вириваючись із клітки, де я тримав їх роками. За стільки років не було жодної людини, якій би я міг це розповісти. Жодного, кому б я хотів це розказати. Тому що відчував себе винуватим за їх смерть. 

— Все сталося настільки швидко, Блум, — продовжив, дивлячись у стелю, щоб хоч якось заспокоїтись.. — Я бачив, як мама пішла на світло — її душа розчинилася майже відразу. А от батько... Коли він вже мав йти на світло, щось не дало йому це зробити й він перетворився на примару. Гадаю, тому що він злився на мене. .Злився, що його життя обірвалося за одну мить…

— Чому ти так думаєш…? 

— Тому що він переслідував мене всю дорогу до лікарні. Він не відходив від мене коли я вже лежав у палаті. Він був на похованні. Він був всюди, де б я не опинявся — вдома, в пансіонаті, в аудиторіях. Його душа переслідувала мене роками, майже не відходячи. І лише з часом, коли я став дорослим, він все більше став залишатися вдома, бо знав, що я все одно повернуся назад. Мій дар не приніс мені нічого хорошого, Блум, — тихо закінчив я, обіймаючи її за плечі та притискаючи до себе ближче. — Нічого, окрім самотності, болю і... нашої з тобою зустрічі. Ти — найкраще, що зі мною сталося за ці роки, Блум… 

— Дейве… — прикусила вона свої губи, замовкаючи на півслові. — Ти про мене майже нічого не знаєш. Хіба це тебе не дивує…?

— Знову, переймаєшся за магію….? — зрозумів, до чого вона веде. — Чому ти думаєш, що ніхто без магії тебе не зможе любити…? 

— Тому що так воно і є. Я не взяла це з повітря, Дейве. Це мій особистий досвід та десятки разів, коли люди просто зникали, зрозумівши, що їхні почуття були фальшивими. 

— Фальшивими…? —  перепитав так тихо, що власний голос здався мені чужим. У грудях знову затліло неприємне печіння.Блум на мить заплющила очі, ніби знову перегортала сторінки неприємних спогадів, а тоді повільно кивнула. Малиновий відблиск у її очах трохи згас, поступаючись місцем глибокій втомі.

— Люди часто закохуються в образ, який вигадують самі, — її голос здригнувся, але вона не відвела погляду. — А коли це зв’язок руйнується відстаню — ці образи падають як картковий будиночок й все стає на свої місця. 

— Вони просто були бовдурами, — сказав я твердо, дивлячись прямо в її розгублені очі.  —  Не думай про це, Блум… Не сьогодні… Давай просто пообіймаємось та забудемо про все це божевілля навколо…

Дівчина хотіла було сказати щось, але потім опустила голову на мої груди. Я гладив її по волоссі та прагнув затриматися в цьому моменті якомога довше. Без примар. Без вбивств. Без оману. Без температури, яка досі виламувала трохи кістки. Без… без втрат. Тому що сьогодні у мене більше не було сил когось втрачати. Я занадто втомився для цього.