Розділ №33. Замерзлий маєток

БЛУМ ЛАВЛІ:

Дорога до маєтку Дейва минула як у тумані. Рей висадив мене біля кованих воріт, попередньо рекомендувавши тримати телефон під рукою і в разі чого одразу дзвонити йому, якщо раптом треба буде допомога. Сам слідчий одразу ж розвернув машину, поспішаючи забрати Флай і водночас рятувати власне сімейне щастя від гніву розлюченої дружини. Я ж залишилася наодинці з нічним вітром та важкою тишею старого будинку.

Варто було мені переступити поріг, як всередині все обірвалося від першого ж подиху крижаного повітря, що війнуло з темного коридору. Я зробила крок за поріг і завмерла, ледь не впустивши сумку. Усередині весь дім густо вкрився інеєм, ніби тут господарював не могутній некромант, а якийсь здичавілий маг води. Снігові кристали мерехтіли в темряві під місячним світлом, що падало з високих вікон, а паркет під ногами загрозливо блискотів від вологи. Десь на підсвідомому рівні промайнула думка, що я віддала б усе на світі, аби зараз погодитися на ту дурну пропозицію Рея. Наступного разу треба буде остаточно відкинути будь-які залишки зайвої гідності й послухатися того, хто тямить у похмурих звичках некромантів набагато більше за мене. Бо зараз у цьому крижаному склепінні я відчувала себе героїнею дешевого фільму жахів, якій судилося перетворитися на крижану статую.

Стиснувши зуби й намагаючись не думати про те, як неслухняні пальці на ногах втрачають чутливість, я рушила вглиб будинку, орієнтуючись на ледь помітне магічне мерехтіння в спальні Дейва. Він лежав на своєму ліжку, майже із синюватою блідістю, пухлі  губи потріскалися й посиніли від температури. Його тіло  неконтрольовано тремтіло, змушуючи моє серце пропустити поштовх.

— Дейв…? — зірвалося з моїх губ, але він мене не чув, тому я мовчки підійшла до ліжка та доторкнулся обома руками його щік. 

Магія відразу ж відізвалася під ребрами й стала повільно відбирати на себе його почуття. Ну, як його? Того примари, якого ми виганяли ще зранку.  Це був той самий метод, яким я рятувала Флай під час її сплесків — повільне, болісне вбирання чужого хаосу та віддання власної стабільності натомість. Далеко не найприємніше заняття, але всіляко краще, ніж дивитися на цього крижаного короля в його маєтку та  чекати, поки його тіло саме справиться з відкатом. 

— От що за безсовісний некромант, — прошепотіла, розстібаючи промерзлимии пальцями його сорочку. Треба було більше доступу до шкіри. В ідеалі б — взагалі його роздягнути, але, боюсь, що це нічим хорошим не закінчиться. Й без того, ледь могла відірвати очі від його витончених рис. Й дарма, що замерзлих.  — Як можна навіть в такому стані бути до біса привабливим…?

Ніби почувши мої слова, повіки Дейва стали повільно тремтіти. Його сильні пальці мертвющою хваткою вчепилися в мою спину й плечі, жадібно тягнучись до моєї енергії. Його пальці зарилися в моє волосся, стискаючи пасма з такою відчайдушною силою, ніби він боявся, що я зникну, якщо він хоч на мить розслабить хватку. Температура в кімнаті поступово стала мінятися разом із температурою некроманта. Його судомне тремтіння почало поступово стихати, поступаючись місцем гарячій, липкій втомі, й зрештою все повернулося на свої місця. 

Я не знала, скільки минуло часу, але чужий біль тепер нахабно виламував уже моє тіло. Хоч і залишковий. Я стомлено перевела подих, злегка відхилившись назад, щоб поглянути на нього, і в ту ж секунду зловила себе на тому, що він нарешті розплющив очі. У темряві кімнати його погляд видавався мені важким, затуманеним, але… все ще жахливо магнетичним. 

— Ти навіть уві сні до біса приваблива... — прохрипів він пересохлою горлянкою, ледь помітно посміхаючись кутиками губ, перш ніж його пальці знову важко опустилися на моє волосся, притягуючи до себе ближче.

— Хто б казав, — пробуркотіла, неприємно поморщившись від різких рухів. Мої долоні вперлись в його груди, ледь втримуючи рівновагу, щоб не звалитися на нього зверху. — Як для мертвого, ти аж занадто живий…

— Блум…? — здивовано протягнув він, кліпнувши очима кілька разів. Наші обличчя застигли на небезпечній відстані, обриваючи його напівслові. — Що ти тут робиш…?

— Намагаюся не втулитися в твої губи, — зауважила, ледь хитнувшись.  Дейв тихо хрипко засміявся, нарешті помітивши у якій позі ми завмерли. Він його посвітлілого погляду, у мене всередині знову збилося дихання. 

— А ти не намагайся, — прошепотів він просто в губи. В його темних очах на мить спалахнув той самий небезпечний вогник, який завжди переконував мене, що з цим некромантом краще не зв’язуватися. Але було вже занадто пізно. Я безповоротно втонула в його очах. — Просто полежи зі мною кілька хвилин, добре…?

— Щоб тебе, Дейве… Я зараз впаду…

Теплий подих  обпік шкіру за секунду до того, як я все ж таки не втрималася й звалилася зверху. Наші губи неминуче торкнулися один одного, перш ніж кімнатою розлилося малинове світло. Я коротко видихнула йому в губи, відчуваючи, як магія всередині робить останній кульбіт і остаточно розчиняється в повітрі, а опір та останні залишки здорового глузду тануть разом із киснем. Мої пальці врешті-решт здалися й так і залишились на грудях,  стираючи останню дистанцію між нами. 

Всі мої “але” втонули між його повільних поцілунків та дотиків. Вони впали на підлогу разом з його сорочкою та моєю кофтою. Розчинилися разом із його температурою та думками про магію, ніби їх ніколи й не було.