Розділ №31. Силует на асфальті

БЛУМ ЛАВЛІ:

Слідчий відділ зустрів мене звичним запахом розчинної кави, канцелярського пилу та паперової рутини, яка здавалася мені тепер чимось недосяжним. Рей зустрів мене біля школи без зайвих запитань, обережно посадив у свою патрульну автівку і всю дорогу намагався говорити на якісь відсторонені теми про погоду та примхи місцевих комунальників. Але я знала, чому він приїхав. І він знав, що я знаю. Тому зрештою здався та повів до свого кабінету. 

На екрані старого робочого комп'ютера раз у раз закочувалася по колу коротенька, зерниста нарізка відео з камер спостереження.

— Дивись сюди, Блум, — м'яко мовив Рей, натискаючи на паузу.

Я втупилася в екран, відчуваючи, як у грудях знову утворюється важкий, холодний камінь. На знятому з високої камери дорожньому записі чітко виднівся невеликий шматок вулиці якраз навпроти будинку містера Грінвальда. Блідий ранок, пустельний тротуар. І знайома постать тітки Роузяяк йшла кульгаючи вздовж дороги. На якусь мить вона зупинилася біля самого паркану сусіднього будинку, де стояла припаркована якась автівка, що не увійшла повністю в кадр.. Камера вихоплювала лише нижню частину автомобіля — масивний чорний бампер і виблискуючі на сонці дорогі золоті диски литих коліс. Дверцята машини прочинилися, і тітка Роуз, не вагаючись ні секунди, сама сіла на переднє сидіння.

— Вона знала водія, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає тугий клубок. — Вона сіла до когось, кого знала. Інакше б для чого їй туди сідати…?

— Так, схоже на те, — сумно кивнув Рей, проводячи рукою по волоссю. — Проблема в тому, що цей шматок машини — лише чорний низ і характерні золоті диски. Таких тачок у місті кілька сотень, якщо не більше. Знайти власника лише за цим фрагментом марна справа. Але ми зараз працюємо над цим.

Він зробив ще один клік мишкою, і на екрані увімкнулося нове відео. Я загальмовано блимала очима, намагаючись зрозуміти хронологію подій. З цього всього виходило, що злочинець відвіз її на трасу і там збив…? Як…? Навіщо…? Картинка взагалі не збігалася з тим, що я могла б собі уявити в реальності. Тітка не дурна, щоб спрощувати життя злочинцю і мирно чекати поки її зіб’ють. 

— Судмедексперти підтвердили попередній час смерті, — продовжував слідчий, професійно розкладаючи докази далі переді мною. — Міс Роуз загинула приблизно в той же самий час, що й містер Грінвальд. Виходить ось що: вона йшла поруч з домом Грінвальда. Один із злочинців зрозумів, що вона може стати свідком і запросив її підвести. Поки він віз її “в лікарню”, другий злочинець вбивав Грінвальда. Тобто злочинців було як мінімум двоє. 

— Навіщо...? — мій мозок лихоманково намагався скласти ці шматки пазла, хоча кожна нова деталь лише сильніше розривала свідомість на шматки. — Навіщо їй було їхати на виїзд з міста…? Вона ж збиралася в лікарню через ногу...

— Можливо, у неї не було іншого вибору, або ж ї обманули. Судмедексперти сказали, що її тримали за запястя руками так, ніби намагалися втримати на місці. — припустив Рей. Я закрила обличчя долонями, намагаючись не чути цього. Перед очима постала картина останніх хвилин життя тітки Роуз. Як вона б'ється в тій машині, налякана, самотня, намагаючись врятуватися. — Злочинцям треба було замести сліди. Я не скажу тобі зараз, що саме сталося в автівці, але…

— Але що…? 

— Гадаю, що злочинець не хотів її вбивати, — монотонно продовжував слідчий, ніби читаючи вирок. — Скоріш за все, він хотів поговорити з нею та, щоб вона вислухала його. Але щось пішло не так. Судячи із рани наа потилиці, вона випадково вдарилася. І поки злочинець мешкався, вона вибігла з машини та кинулася на дорогу…  Ми знайшли відео з шосе…Ось…

На екрані знову змінився кадр з іншої камери спостереження, встановленої на трасі. У нічному світлі стояла якась автівка. Знову в сліпій зоні, яка лише частково охоплювала дорогу. Якась постать мало не впала на асфальт та кинулась на дорогу, щоб втекти.  Але нізвідки з’явилася величезна вантажівка та промчала в її бік. Вона навіть не зупинилася… Тітка відлетіла від боку, а водій ніби усвідомивши скоєне навпаки додав швидкості. 

— Покидьки... — вирвалося в мене. Я відчула, як сльози нарешті прорвали захисну дамбу, стікаючи по щоках гарячими потоками.

— Я розумію, що зараз не найкращий час, але… Ти часом не пам’ятаєш нікого зі знайомих, хто б мав схожу автівку…? — груба рука потягнулася в мій бік, і я ледь встигла забрати її щоб не доторкнутися слідчого. Не вистачало ще боротися з його почуттями та пояснювати щось його дружині… — Вибач, я забув про твою магію…

— Нічого, — ледь сковтнула сльози, намагаючись зробити глибший подих. — Просто тримайте дистанцію. 

Рей винувато прибрав руки, обережно відсунувшись убік за своїм робочим столом. Я сиділа кілька секунд з заплющеними очима, намагаючись повернути хоч якийсь контроль над власним тілом. Кадри з відео все ще стояли перед очима, випалюючи сітківку: чорний бампер, золоті диски, темна траса. Кадри по колу пливли в очах, поки  я сиділа тут, безпорадна, залякана власними проблемами та цією клятою магією.

— Якщо тобі потрібно побути наодинці... — почав було Рей, але я рішуче перервала його, різко піднявшись із крісла.

— Мені не потрібно "побути наодинці", Рею. Мені потрібно знати, хто це зробив, — мій голос прозвучав напрочуд твердо, хоча все всередині обривалося. — Якщо їх двоє, як ви кажете, то вони не могли розчинитися в повітрі. Треба перевірити парковки, камери на виїздах з міста. Треба хоч щось зробити…!

— Ми вже цим займаємося, Блум, — слідчий теж піднявся, дивлячись на мене з сумом. — Але ти маєш подумати про себе та Флай. Тому ходімо, я пригощу тебе кавою, щоб твоя сестра не злякалася твого блідого вигляду. Ти ж не хочеш, щоб вона переймалася за тебе…? 

— Не хочу, — стомлено  перервала його. — Нічого не хочу…

Слідчий лише з розумінням хилитнув головою на знак згоди, взяв зі стільця свій піджак та сунувся слідом за мною на вихід. Вузькі коридори зміняли один одного. Довкола снували люди, про щось говорили, а я тільки те й бачила, що силует на асфальті, який лежав у викривленій позі.