Розділ №31. Силует на асфальті

БЛУМ ЛАВЛІ:

Слідчий відділ зустрів мене звичним запахом розчинної кави, канцелярського пилу та паперової рутини, яка здавалася мені тепер чимось недосяжним. Рей дочекався мене біля школи без зайвих запитань, обережно посадив у свою патрульну автівку і всю дорогу намагався говорити на якісь відсторонені теми про погоду та примхи місцевих комунальників. Але я знала, чому він приїхав. І він знав, що я знаю. Тому зрештою здався та повів до свого кабінету. 

На екрані старого робочого комп'ютера раз у раз закочувалася по колу коротенька, зерниста нарізка відео з камер спостереження.

— Дивись сюди, Блум, — м'яко мовив Рей, натискаючи на паузу.

Я втупилася в екран, відчуваючи, як у грудях знову утворюється важкий, холодний камінь. На знятому з високої камери дорожньому записі чітко виднівся невеликий шматок вулиці якраз навпроти будинку містера Грінвальда. Блідий вечір, пустельний тротуар. І знайома постать тітки Роуз, яка йшла кульгаючи вздовж дороги. На якусь мить вона зупинилася біля самого паркану сусіднього будинку, де стояла припаркована автівка, що не увійшла повністю в кадр. Камера вихоплювала лише нижню частину автомобіля — масивний чорний бампер і виблискуючі на сонці дорогі золоті диски литих коліс. Якийсь час вона стояла коло неї, а потім дверцята машини прочинилися, і тітка Роуз, не вагаючись ні секунди,  сіла всередину.

— Вона знала водія, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає тугий клубок нудоти. — Вона сіла до когось, кого знала. Інакше б для чого їй туди сідати…?

— Так, схоже на те, — сумно кивнув Рей, проводячи рукою по волоссю та ледь помітно відсуваючись від мене, щоб не зачепити ліктем. — Проблема в тому, що цей шматок машини — лише чорний низ і характерні золоті диски. Таких тачок у місті кілька сотень, якщо не більше. Знайти власника лише за цим фрагментом — марна справа. Ми зараз працюємо над цим, але на це піде багато часу. 

Містер Смайлед зробив ще один натиск мишкою, і на екрані увімкнулося нове відео, де ця ж автівка повертає на основну дорогу, а слідом шматок траси. Я загальмовано блимала очима, намагаючись нічого не впустити та зрозуміти хронологію подій. З цього всього виходило, що злочинець відвіз її за місто й там збив… Але навіщо…? Картинка взагалі не збігалася з тим, що я могла б собі уявити в реальності. Тітка не дурна, щоб спрощувати життя злочинцю і мирно чекати поки її зіб’ють. Вона б ніколи не стояла спокійно. 

— Судмедексперти підтвердили попередній час смерті, — продовжував слідчий, професійно розкладаючи докази далі переді мною. — Міс Роуз загинула приблизно в той же самий час, що й містер Грінвальд. Виходить ось що: вона йшла поруч з домом Грінвальда. Один із злочинців зрозумів, що вона може стати свідком та запросив її підвести. Поки він віз її “в лікарню”, другий злочинець вбивав Грінвальда. Тобто злочинців було як мінімум двоє. 

— Навіщо...? — мій мозок лихоманково намагався скласти ці шматки пазла, хоча кожна нова деталь лише сильніше розривала свідомість на шматки. — Навіщо їй було їхати на виїзд з міста…? Вона ж збиралася в лікарню через ногу...

— Можливо, у неї не було іншого вибору, або ж її обманули. Судмедексперти сказали, що її тримали за зап'ястя руками так, ніби намагалися втримати на місці,  — припустив Рей. Я закрила обличчя долонями, намагаючись не чути цього. Перед очима постала картина останніх хвилин життя тітки. Як вона б'ється в тій машині, налякана, самотня, намагаючись врятуватися. — Злочинцям треба було замести сліди. Я не скажу тобі зараз, що саме сталося в автівці, але…

— Але що…? 

— Гадаю, що злочинець не хотів її вбивати, — монотонно продовжував слідчий, ніби читаючи вирок. — Скоріш за все, він хотів поговорити з нею та, щоб вона вислухала його. Але щось пішло не так. Судячи із рани на потилиці, вона випадково вдарилася. І поки злочинець мешкався, вона вибігла з машини та кинулася на дорогу…  Ми знайшли відео з шосе…Ось…

На екрані знову змінився кадр з іншої камери спостереження, встановленої на трасі. У нічному світлі стояла якась автівка. Знову в сліпій зоні, яка лише частково охоплювала дорогу. Якась постать мало не впала на асфальт та кинулась на дорогу, щоб втекти.  Але нізвідки з’явилася величезна вантажівка та промчала в її бік. Вона навіть не зупинилася… Тітка відлетіла від боку, а водій ніби усвідомивши скоєне — навпаки додав швидкості, намагаючись сховатися.

— Покидьки... — вирвалося в мене. Я відчула, як сльози нарешті прорвали захисну дамбу, стікаючи по щоках гарячими потоками.

— Я розумію, що зараз не найкращий час, але… Ти часом не пам’ятаєш нікого зі знайомих, хто б мав схожу автівку…? — груба рука потягнулася в мій бік, і я ледь встигла забрати її, щоб не доторкнутися слідчого. Не вистачало ще боротися з його почуттями та пояснювати щось його дружині… — Вибач, я забув про твою магію…

— Нічого, — ледь сковтнула сльози, намагаючись зробити глибший подих. — Просто тримайте дистанцію. 

Рей винувато прибрав руки, обережно відсунувшись убік за своїм робочим столом. Я сиділа кілька секунд з заплющеними очима, намагаючись повернути хоч якийсь контроль над власним тілом. Кадри з відео все ще стояли перед очима, випалюючи сітківку: чорний бампер, золоті диски, темна траса. Кадри по колу пливли в очах, поки  я сиділа тут, безпорадна, залякана власними проблемами та цією клятою магією.

— Якщо тобі потрібно побути наодинці... — почав було Рей, але я рішуче перервала його, різко піднявшись із крісла.

— Мені не потрібно "побути наодинці". Мені потрібно знати, хто це зробив, — мій голос прозвучав напрочуд твердо, хоча все всередині обірвалося від болю. — Якщо їх двоє, як ви кажете, то вони не могли розчинитися в повітрі. Треба перевірити парковки, камери на виїздах з міста. Треба хоч щось зробити…!

— Ми вже цим займаємося, Блум, — слідчий теж піднявся, дивлячись на мене з сумом. — Але ти маєш подумати про себе та Флай. Тому ходімо, я пригощу тебе кавою, щоб твоя сестра не злякалася твого блідого вигляду. Ти ж не хочеш, щоб вона переймалася за тебе…?