Розділ №28. Абсолютний бовдур

ДЕЙВ САКРЕД:

Відчуття абсолютного щастя та вільного падіння обірвалося так само різко, як і почалося. Сильний, поштовх у груди змусив мене відхилитися в спробі зрозуміти, що коїться. Мої руки, які ще мить тому так відчайдушно стискали тонку талію Блум, інстинктивно розтиснулися, випускаючи її з обіймів. Я важко притулився спиною до брудної стіни, хапаючи ротом повітря, ніби потопельник, який щойно виринув на поверхню після затяжного шторму.

У голові все ще паморочилося. Потойбічний холод, який хвилину тому вивертав мої кістки навиворіт і намагався випалити свідомість, безслідно зник. Натомість холоду вени стали палати від добрячого такого збудження. Кров пульсувала у скронях із такою силою, що я навіть чув  її гул. Кімната, яка ще нещодавно нагадувала склеп, була наповнена теплим ароматом грозового озону і солодкої ванілі — фірмовим запахом її магії, що осідав на моїх губах і шкірі, проникаючи глибоко всередину.

Я затуманено  підняв погляд. Блум стояла за два кроки від мене. Її груди швидко здіймалися, малинові очі були розширені до непристойності, а рожеве волосся розпатлане так, ніби вона щойно пережила реанімацію.Вологі червоні губи. Рум’янець на щоках. Зляканий погляд.  Вона зробила ще крок назад, схрестивши руки на грудях у захисній позі, зводячи між нами невидиму  стіну. Стіну, яку я сам звів через свою дурість. 

— Блум…? — спробував покликати її. Я повільно здійнявся та зробив крок назустріч, відчуваючи гостру, майже фізичну потребу торкнутися її знову та  переконатися, що з нею все добре. — Як…?

Тишу вікторіанського маєтку прорізав різкий, пронизливий рингтон мого телефону. Звук відбився від голих стін, вдаривши по натягнутих нервах. Від різкого звуку,  Блум ще зляканіше здригнулася. Її погляд, який ще секунду тому блукав по моєму обличчю з якоюсь розгубленою ніжністю, миттєво став і холодним. Вона відвела очі, втупившись у залишки розбитої люстри на підлозі.

— Вам треба відповісти, — сказала вона, не даючи закінчити думку. — Напевно,  щось важливе.

— Що б там не було, це може почекати, —  відповів їй, навіть не потягнувшись до кишені. — Я хочу…

— Ви хочете відповісти на дзвінок та дати мені трохи особистого простору,  — знову  перебила вона, роблячи ще один крок назад.  Я подумки вилаявся, використовуючи такі багатоповерхові конструкції некромантського сленгу, від яких почервонів би навіть мій мертвий батько. — І перевести оплату на мій рахунок…

Ця дівчина була неможливою. Вона вмикала свою меркантильність щоразу, коли їй ставало страшно або коли ситуація виходила з-під її контролю. Напевно, гроші — це єдине, що не дало їй втекти в цю саму мить, не рахуючи добрячого такого страху. Що ж, Дейве, ти — абсолютний бовдур. І найкраще, що ти можеш зараз зробити — дати їй те, про що вона просить. Здавшись, я роздратовано витягнув смартфон із внутрішньої кишені піджака. На екрані світилося ім’я, яке я найменше хотів бачити в цей момент: «Біл Сейл».

— Щоб тебе, Біле, — процідив я крізь зуби, приймаючи виклик. — Якщо це не кінець світу, то ти вибрав найгірший момент для дзвінка у своєму житті.

— Слава небесам, ти живий! — голос мого керівника лунав із динаміка надто щасливо і стурбовано водночас. — Це ти в маєтку?  З тобою все нормально? Я саме заїжджав подивитися маєток, як майнула якась рожева магія на весь район. Скажи мені, що все добре! 

— Все нормально, Біле, — сухо відповів я, потираючи скроню, яка почала гудіти від напруги. — Був невеличкий форс-мажор з полтергейстом, але ми його впокоїли. Об'єкт чистий. Можеш готувати документи на продаж.

— Ми? Ти там з тією дівчиною про яку казав…? — у голосі Біла промайнуло щире здивування. 

— Так, ми разом, але…

— Тоді виходьте, я пригощу вас кавою! — зрадів Біл, перебиваючи мене. Знову. Що за проклятий день? Чому сьогодні всі намагаються замкнути мені рота? —  Та заодно впевнюсь, що ви цілі. Я вже  паркуюсь!

У слухавці почулися короткі гудки. Я сховав телефон назад, повільно переводячи погляд на Блум. Вона вже встигла обтрусити свій одяг і зараз мала такий вигляд, ніби зовсім не вона п'ять хвилин тому цілувала мене так, що плавився паркет. Від того первісного страху в її очах майже нічого не залишилося. Вона вміло натягнула на себе маску байдужості та вже повернулася в бік виходу, щоб швидше втекти з місця злочину. 

— Ваш керівник вже внизу? — спокійно запитала вона, не даючи мені вставити й слова. — Як чудово. Значить, нам відразу ж заплатять?

— Я можу перевести вам гроші хоч зараз. Послухайте, Блум, — я спробував зробити ще одну спробу, ігноруючи її спробу перевести тему на більш матеріальну сторону. 

— Тоді переводьте, — люб’язно погодилась вона, проходячи повз мене та повз гору уламків. — Я почекаю на вулиці. 

— Блум…? — спробував вкотре докликатися до її свідомості. — Вибачте за…

— Це просто робота, Дейве, — знизала вона плечима, тільки б не перетинатися зі мною очима. — Інколи трапляється. Тому давайте вдамо, ніби нічого не сталося.

— А якщо я не хочу вдавати…? — ледь чутно запитав, дивлячись на її спину. Дівчина на мить зупинилася, а потім мовчки пішла далі на вихід. 

Напевно в цій ситуації моя думка зовсім не враховувалася. Воно й не дивно. Я дійсно перетнув межу. І її магія була ні до чого. Я просто хотів це зробити й не подумав про те, чи хотіла цього вона. Бовдур. Абсолютний бовдур який скористався її беззахисним становищем.