Розділ №27. Соціопат із суїцидальними нахилами

БЛУМ ЛАВЛІ:

Хто б міг подумати, що мій особистий топ живих кошмарів очолить саме Дейв, зі своїми очима, які щойно перетворилися на дві бездонні чорні вирви. Я дивилася на те, як у його зіницях розливалася непроглядна пітьма, і відчувала, як шкірою пробігає табун крижаних мурашок. Усередині все стиснулося в тугий вузол. Страх накрив із головою, перекриваючи доступ до повітря ефективніше за удушення. 

— Дейве...? — мій голос жалюгідно здригнувся, зриваючись на тонкий писк, а серце забилося десь у районі горла. — З вами все добре…? Чи ви вирішили подіяти мені на нерви таким способом? Це зовсім не смішно! Я бачила як ви клали захисний амулет в кишеню…

Злякано відступаючи на крок, я майже спіткнулася про той самий проклятий килим, який ще хвилину тому обіцяла урочисто спалити на подвір'ї.  Все ж таки варто було це зробити, бо я знову зашпортнулася за нього й мало не впала. Але цього разу мені було якось байдуже на свій вигляд. Мене більше турбував хижий погляд, переповнений ненавистю. Я не впізнавала в ньому Дейва. Він ніби був не тут. 

— Щоб я ще хоч раз відпустила вашу руку, Дейве, — бубоніла собі під ніс, приміряючись до його тіла. Тікати далі не було куди — за спиною була лише холодна стіна. Тому я  не вигадала нічого кращого, ніж різко кинутися вперед та стиснути його зі всієї сили в обіймах. — Якщо ви не отямитесь, я вас задушу! Чесне слово!

Дивним чином мій крик і міцні обійми подіяли краще за будь-яке заклинання вигнання нечисті. Потужний спалах магії прокотився хвилею, і примара стала повільно пробиратися крізь тіло Дейва. Вона почала поступово танути, зникаючи прямо на очах, втрачаючи свою щільність і страшний вигляд. Магія з моїх пальців продовжувала перетікати в некроманта, проганяючи примару. Пітьма в очах чоловіка почала відступати.  Зіниці знову набули знайомого карого кольору, а погляд зрештою  став свідомим. 

— Ні, я точно вас більше нікуди не пущу…! — все ще злилася, розриваючись від бажання чи то стукнути його, чи то обійняти ще міцніше, застрибнувши на нього з ногами. 

— Блум...? — хрипко промовив він, вдивляючись в мене вже усвідомленим поглядом. — Я, звісно, мріяв про те, щоб ви обіймали мене... але ви мене от-от задушите. 

— Нічого, якось потерпите! — не розгубилася від  його претензії. — Всіляко краще, ніж жити примарою. 

— Я б так не сказав…

— Ви просто себе не бачили збоку. Не елітний некромант, а чудовисько недобите. Якого біса ви не одягнули той клятий амулет?! — гаркнула я, нарешті відпускаючи його шию, але про всяк випадок залишаючи руки на краях його темного піджака. Здається, я зім’яла дорогу тканину так, що її тепер не врятує жодна праска, але зараз це хвилювало мене найменше. — Я бачила, як кур'єр зранку приніс вам коробочку.  Якщо ви мені скажете, що там були нові запонки, я вас прямо тут і закопаю…! Разом із цим клятим килимом. 

В просторі завмерла тиша.  Дейв  важко сперся спиною об стіну, жадібно ковтаючи повітря. Його грудна клітка швидко здіймалася під моїми руками, а на блідому лобі виступили дрібні краплі поту. Проте, навіть виглядаючи так, ніби щойно пройшов через м'ясорубку потойбіччя, цей нестерпний чоловік примудрився криво посміхнутися. Ще й так задоволено, що мені жахливо захотілося все ж таки прикопати його для профілактики. Безсовісний некромант.

— Ви занадто уважні, Блум, — прохрипів він, дивлячись на мене згори вниз. — Шкода, що не там, де варто…

— Та невже… — все ще злилася на нього. —  То де він…? Якщо примара вернеться, я хочу бути впевнена, що ви будете на моєму боці.

— Амулет у кишені, — спокійно, з якоюсь навіть вбивчою відвертістю зізнався цей божевільний. — Але якби я його одягнув ще вдома, ви б не тримали мене за руку всю дорогу в машині. А я, знаєте, дуже хотів побути з вами поруч та потримати вас за руку. Коли у нас буде ще така можливість…?

— Ви... Ви ризикували своїм життям, моїм життям, заради того, щоб я потримала вас за ручку…? — моєму обуренню просто не було меж. У мене навіть пальці затремтіли від бажання застосувати свої старі боксерські навички. Я витріщилася на нього, відчуваючи, як щелепа повільно, але впевнено повзе вниз. Повітря в легенях раптом закінчилося. — Та ви точно психопат… Соціопат із суїцидальними нахилами…! 

Дейв хотів щось відповісти, але не встиг. Температура у вітальні знову впала, і цього разу настільки різко, що з мого рота вирвалася хмарка білої пари. Старовинні кришталеві підвіски на люстрі над нами тривожно задзвеніли. Тіні на стінах, які щойно здавалися звичайними, раптом витягнулися, наче довгі пазурі, і потягнулися до нас по брудному паркету.

— Він повернувся, — різко прохрипів Дейв,  рефлекторно хапаючись за кишеню, в якій весь цей час лежав амулет. Його обличчя знову спотворилося від болю, а його посинілі руки судомно стиснулися в кулаки. — Блум... ідіть звідси. Цей дух занадто сильний. Вашої магії буде замало… На жаль…

Пітьма знову почала стрімко заповнювати його зіниці, стираючи залишки карого кольору, ніби хтось виливав чорнило у воду. Будинок під нашими ногами загрозливо затремтів. Дейв заричав, хапаючись руками за голову, намагаючись втримати свідомість, але його коліна зрадницьки підігнулися, і він важко опустився назад на підлогу. Я не бачила привида, але підшкірно відчувала, як він намагається пробратися крізь захист Дейва.

— Ще чого… Ви мені ще тисячу золотих винні..! — вигукнула я, хоча всередині все стискалося від первісного жаху. — Я не віддам вас якійсь примарі…

Відкинувши всі сумніви, залишки гордості та страх перед власною магією, я різко притягнула Дейва до себе і відчайдушно стиснула обійми, вивільняючи те, що завжди доводилося стримувати. Магія купідона, яку я так довго ховала глибоко в собі, вдарила на всі боки, поки некромант притискав мою голову до себе, щоб привид ненароком не зачепив мене.  Десь над нами лунав здавлений крик. Простір поступово став світлішати. Предмети, які раніше гуділи та літали під стелею — впали на підлогу і я відчула, як пальці на моїй голові стали теплішати.