Розділ №26. Ставки на примар

БЛУМ ЛАВЛІ:

Дорога до будинку, про який зранку розповідав Дейв, минула в дивному, наелектризованому мовчанні. Я намагалася дивитися виключно у бічне вікно, рахуючи сірі похмурі поштові скриньки та нещасні плями пожовтілого газону, але спиною відчувала кожен подих Дейва. Його присутність у салоні заповнювала весь вільний простір, витісняючи кисень і замінюючи його чимось щільним, темним і абсолютно нестерпно привабливим. Кава, яку я тримала в руках, здавалося, вже остаточно вистигла, поки я набиралась мужності допити її та бажано не вдавитися від багатозначних поглядів некроманта, які він на мене постійно кидав. 

— Ну ось і приїхали, — спокійно промовив чоловік, заглушаючи двигун. — Така собі картина… Сподіваюся, місцевий дух виявиться більш милим на вигляд ніж це місце… Що скажете Блум? Які ваші ставки…? Наскільки все погано?

— Ставки…? — повторила за ним, визираючи  крізь лобове скло. Перед нами постала похмура двоповерхова будівля в вікторіанському стилі, яка виглядала так, ніби її збудували виключно для того, щоб лякати перехожих у дощові вечори. Облуплена темно-зелена фарба на стінах, зарослі плющем вікна та крислатий дах створювали враження, що дім образився на весь світ років так сто тому. — На вигляд, ніби ми  приїхали на зйомки фільму жахів. Тому впокоюйте його швидше і поїхали додому. Мені не подобається це місце…

— Чому ж…? — зімкнувши губи в ледь помітній посмішці, запитав Дейв, вже відстебнувши ремінь безпеки. 

— Тому що є добрячі такі шанси, що це не ми впокоїмо його, а він нас з вами тут впокоїть. Я не настільки люблю гроші, щоб помирати на робочому місці. 

— Тоді що ви любите? Окрім того, що роздивлятися мої губи, — не впустив шансу подіяти мені на нерви Дейв. І ж помітив… — Залюбки послухав би список ваших вподобань. 

— Люблю роздавати ляпаси людям, які мене змушують нервувати, — спокійно відповіла  першою вискочила з машини, намагаючись врятувати залишки своєї гордості. 

Повітря навколо будинку пахло сирою землею  та озоном, наче от-от мала початися гроза. Воно ніби було наелектризованим. А, можливо, мені це просто здалося через близькість Дейва, котрий ні на мить не відпускав мою руку. Ми піднялися скрипучими дерев'яними сходами на ґанок. Дейв легким рухом руки торкнувся важких дубових дверей, і двері повільно  відчинилися запрошуючи нас до маєтку.

— Проходьте, Блум, — галантно пропустив мене вперед некромант, жестом запрошуючи в темряву.

— Як це мило з вашого боку, — пробурмотіла я, переступаючи поріг. Чомусь згадався жарт про джентельменів, які пропускали жінок виключно для того, щоб чудовиська з’їли їх першими. 

Ніби на зло, я підступно зачепилася за край товстого килима, який вільно лежав на слизькому паркеті. Закони фізики та моя катастрофічна незграбність зійшлися в одному фатальному танці. Я не встигла й писнути, як земля з-під ніг кудись зникла, а моє тіло різко полетіло вперед, рефлекторно тягнучи за собою ще й некроманта. 

— Та щоб його! — вирвалося в мене, коли я неминуче відчула на собі добрячих сімдесят кілограм кісток. Як для того, хто мав вигляд примари, Дейв виявився занадто вже важким. І твердолобим. Принаймні синець мені був гарантований.  — Кляті килими…!

— Ви цілі…? — мовив чоловік, проникливо заглядаючи в мої очі. Він нервово потер лоба й зліз із мене, нарешті даючи змогу вдихнути повітря. 

— Усіма можливими частинками тіла відчуваю, що жива! — сердито бурмотіла я, намагаючись відштовхнути від себе цього занадто важкого некроманта і одночасно розправити розпатлане волосся, щоб хоч щось побачити перед собою. — Але якщо цей килим переживе цей день, я особисто спалю його на подвір'ї!

— Я вам допоможу… — почулося десь поруч. 

— Як це мило… — простогнала, потираючи гулю від удару. — Але я жартувала. Не треба мені тягнути цей непотріб на вулицю. Він того не вартий…

— Я мав на увазі, що допоможу здійнятися, —  Дейв легенько посміхнувся і подав мені руку, щоб я могла схопитися за опору.

 Тільки-но мої пальці торкнулися його долоні, як по тілу знову розлилася м'яка хвиля магії, що так невчасно нагадувала про себе щоразу, коли цей чортів некромант знаходився ближче ніж на метр. Шкіру пронизав холод. Він був настільки відчутним, що губи Дейва набули ледь синього відтінку і я злякано відступила на  на крок назад, роз’єднуючи долоні. 

Повітря в маєтку миттєво згустилося, ніби ми опинилися на крижаному озері. За нашими спинами почувся дикий, оглушливий грохіт, ніби хтось перекинув цілу шафу з металевим посудом.Ми синхронно  стрепенулися  від несподіванки, повертаючись на гучний звук. Я не встигла навіть кліпнути, як тіло Дейва вигнулося дугою, ніби хтось зі всієї сили штохнув його.  Великі виразні очі раптово потемніли, перетворившись на абсолютно чорні провали. 

— Дейве...? — мій голос жалюгідно здригнувся, а серце в грудях забилося з такою силою, наче хотіло пробити ребра й втекти кудись подалі від цього проклятого маєтку. — З вами все добре…? 

Але чоловік навіть не ворухнувся. Він повільно випрямився на повний зріст, а на його вустах з'явилася хижа, абсолютно чужа посмішка, яка належала явно не тому нахабному джентльмену, який купував мені ранкову каву зранку.