Розділ №25. Поцілунки на шкірі

БЛУМ ЛАВЛІ:
Салон  автомобіля  пахнув шкірою, терпким чоловічим парфумом і ледь вловимим запахом озону, який завжди супроводжував  магію Дейва. Я сиділа на пасажирському сидінні, безглуздо втупившись у вікно, за яким повільно пропливали ранкові вулиці міста. Сонце тільки-но почало повноцінно відвойовувати свої права у нічної темряви, розфарбовуючи небо в блідо-рожеві та золотисті відтінки — а я вже хотіла заснути та не проснутися. 

Моя вчорашня бравада та жага до грошей, якою я так вправно прикривалася в коридорі його маєтку, потроху вивітрювалися, залишаючи по собі лише липкий осад від втоми. Я збрехала йому. Звісно ж, я бачила ту чорну коробочку, яку він так поспішно сховав до кишені, щойно я з’явилася на порозі. Я не була сліпою і, тим паче не була дурною. Некроманти не отримують звичайні посилки о сьомій ранку від знервованих кур'єрів, які виглядають так, ніби готові втратити свідомість від одного лише вигляду горгулій на фасаді. Це було щось важливе. Щось, що він хотів приховати особисто від мене. А з таких речей був лише захисний амулет. 

Правда полягала в тому, що в мене просто не було сил допитуватися та потрібні були кошти. Мій емоційний резервуар був порожнім, точнісінько як і мої кишені. Вчорашній дзвінок зі слідчого відділу, жахливі новини, усвідомлення власної вразливості — все це важким каменем лежало на моїх плечах. Тож я дозволила йому зберегти свій маленький секрет, а сама схопилася за пропозицію «роботи», як потопаючий за рятувальне коло. Робота означала рух. Рух означав, що мені не доведеться сидіти в тиші й думати про те, що моє життя летить шкереберть.

Автомобіль плавно звернув на знайому вулицю і почав скидати швидкість. Я насупила брови, впізнаючи акуратні тротуари та ковані парканчики. Дейв припаркувався коло невеликого, але дуже затишного магазинчика солодощів, який минали місцеві жителі. Я здивовано кліпнула очима, перевівши погляд з вивіски на некроманта, в потім з нього на будинок Сари. 

— Не забагато примар на один район? — промовила я, вказуючи пальцем у бік сусіднього кварталу. —  Ми ж наче нещодавно тут були... Чи привиди тепер розмножуються в межах певного кварталу?

— Ми не за примарою сюди приїхали, Блум, а за кавою, — тихо  пролунав його голос, від якого по моїй спині пробігли мурашки. Він уважно оглянув моє бліде обличчя й зі смутком відвів погляд. — Нічого особистого, але ви мені потрібні трохи живішою.

— А напівмертвою я вас не влаштовую? — іронічно вигнула брову, схрестивши руки на грудях. — Знаєте, для некроманта дуже перебірливі. Я думала, що напівмертві — це якраз таки ваш ідеальний типаж. Не сперечаються, не вимагають зарплату, не займають ванну кімнату зранку...

— Аж ніяк... — серйозно відповів він, не підтримавши мій жарт. Його погляд на мить затримався на моїх губах, і я відчула, як серце збилося з ритму. — Їх більше хочеться воскресити, ніж поцілувати. 

Дейв мовчки відстебнув пасок безпеки і вийшов з автівки. Я навіть не встигла потягнутися до ручки дверцят, як він вже опинився з мого боку і галантно відчинив їх. Я подала йому руку, очікуючи, що він просто допоможе мені вийти на тротуар, як це роблять звичайні виховані чоловіки. Але щойно мої ноги торкнулися асфальту, він перепелів наші пальці й потягнув до дверей ніби нічого й не сталося. 

Від м'якого  дотику по моїх венах миттєво розлилося тепло. Магія купідона радісно завібрувала, відгукуючись на його важку, темну енергетику. Це було неправильно. Це було нелогічно. Але це відчувалося так неймовірно правильно, що в мене перехопило подих і я не зчулася, як вже стояла коло банної стійки та дивилася, як власник кав'ярні заварює нам напої. 

Містер Лоял був добродушним чоловіком років шістдесяти з сивими вусами та завжди усміхненими очима. Він методично, ніби на автопілоті, посунув коробки зі стійким та став працювати. 

— Перепрошую за безлад, — промовив він, ледь посміхаючись.  — Чесно кажучи, не очікував гостей так рано. 

— Збираєтесь оновити дизайн? — запитала я, намагаючись звучати оптимістично. — Чи переїжджаєте? 

— Ні... — він похитав головою, і поставив два стаканчики перед нашими носами. — Ми зачиняємось невдовзі. Потрібно прибрати тут все та навести лад наостанок. 

— Як зачиняєтесь...? — я кліпнула очима, не вірячи власним вухам. Ця кав'ярня була тут стільки, скільки я пам'ятала цей район. 

— Ось так, — зауважив він, спокійно розводячи руками в сторони. — Мені запропонували вигідну пропозицію. Тож... вже до кінця тижня це місце перейде у власність інших людей.

— Невже? — вирвалося в мене з щирим жалем.

Я відчула, як великий палець Дейва м'яко погладив тильну сторону моєї долоні, намагаючись заспокоїти. А я дивилася на старого чоловіка й  відчувала гостру несправедливість. Ще одна втрата. Нехай і не така масштабна, як мої особисті, але від того не менш болюча. Здавалося, що весь мій світ, всі його звичні опори починають руйнуватися, як картковий будиночок. Спочатку дзвінок слідчого, тепер це...

— Так, я чув, що цю землю мають продати  під забудову. Ви не шкодуєте, що погодились? — поцікавився Дейв, все ще не відпускаючи мою долоню. — Все таки ви тримали це місце тут довгий час. 

— Ні, містере Сакред. Я своє відпрацював і нарешті відпочину на старості. Мене не обділили, — посміхнувся він. — Шкода тільки, що Сара не дочекалася цього. Вона теж мала підписати договір... Я бачив, як ваші колеги ходили до неї. 

— Колеги...? — перепитав некромант. — Ви бачили Джима та Рональда? 

— Так, вони ж ведуть цей проект. Чудові хлопці. Такі турботливі, — хилитнув він головою. — Погодились допомогти мені перевезти приладдя додому, щоб я не надривався. Містер Сейл правильно вчинив, що найняв вас трьох. Ви чудові хлопці. 

— Якщо що, телефонуйте і я теж допоможу чим зможу, — посміхнувся Дейв, перш ніж попрощатися з власником та вийти за двері. 

Свіже повітря вдарило в легені. Я дивилася на Дейва та не могла відвести погляду від його посмішки, ніби це не я була купідоном, а він. Його пухкі губи так і манили до себе, обіцяючи довгі поцілунки на шкірі. Й від цих дивних почуттів моя фантазія настільки розігралася, що я навіть не відразу почула його слова: