Розділ №24. Експрес-доставка

ДЕЙВ САКРЕД:

У професії некроманта ти швидко звикаєш до того, що ніч — це твій основний робочий час, тому безсоння ніколи раніше не було для мене чимось незвичним. Проте цієї ночі темрява мого маєтку здавалася якоюсь інакшою. Вона не приносила звичного спокою, не ховала в собі звичних, передбачуваних потойбічних тіней. Натомість вона була вщерть наповнена відлунням одного-єдиного голосу і спогадом про малинові очі, які дивилися на мене з такою вбивчою відвертістю.

Я сидів у своєму кабінеті, відкинувшись на спинку шкіряного крісла, і дивився у високе вікно, за яким повільно світлішало небо. Годинник на стіні невблаганно відбивав секунди, наближаючи ранок, але я так і не зімкнув очей. Моя славнозвісна залізна витримка, броньоване серце, яким я так пишався всі ці роки, дало тріщину розміром з мій власний маєток. Винна в цьому була одна конкретна рожева фея, яка зараз мирно спала в сусідній кімнаті. І найдивовижніше з цього всього, що мені це навіть подобалося.

«Використайте мене так, як вам хочеться»

Слова пульсували в моїй голові, наче заїжджена платівка, раз у раз змушуючи кров швидше бігти по венах. Я знову і знову прокручував у пам’яті той момент на дивані. Її злякане, але водночас таке привабливе обличчя. Її розширені зіниці, її губи, які були на відстані одного міліметра від моїх. Я майже поцілував її. Майже перетнув ту саму межу, за якою не було б шляху назад. І найсмішніше в усій цій ситуації полягало в тому, що мені було байдуже: чи це була дія її магії купідона, чи я дійсно, абсолютно добровільно, втрачав здоровий глузд. Мені просто подобалося відчувати щось крім порожнечі. 

Тишу сплячого будинку раптом розірвав різкий, пронизливий звук дверного дзвінка. Я миттєво виринув зі своїх думок й перевів погляд на годинник. Сьома ранку. Занадто рано для будь-яких адекватних візитерів, а тим паче для мого будинку, куди взагалі мало хто наважувався приходити без попередження. Розуміючи, що цей різкий звук може розбудити Блум, яка й так була виснажена горем, або, що ще гірше, Флай — яка з переляку могла знову почати левітувати разом із половиною меблів — я швидко підвівся з крісла і майже бігом рушив до вхідних дверей.

Швидко подолавши довгий коридор, я хутко відчинив масивні дубові двері, готуючись спопелити поглядом будь-кого, хто посмів порушити ранковий спокій. Але на мій подив, на порозі стояв молодий хлопець у фірмовій куртці кур'єрської служби. Він нервово переминався з ноги на ногу, тримаючи в руках невеликий, щільно запакований картонний пакунок та електронний планшет. Побачивши мій, певно, не надто привітний вираз обличчя і темні кола під очима, він злегка здригнувся.

— Містер... Сакред? — невпевнено пропищав він, переводячи погляд з мого обличчя на моторошні горгульї, що прикрашали фасад маєтку. — У мене... Е-е-е... Експрес-доставка для вас. Ви замовляли захисний амулет… Розпишіться, будь ласка.

Моя рука інстинктивно потягнулася до пакунка. Біл таки дотримав слова і скористався своїми особистими каналами, щоб дістати його для мене якомога раніше. Це була моя свобода. Мій щит від потойбічного світу. Моя можливість знову стати ні від кого незалежним. Я швидко черконув свій підпис на екрані планшета, забрав невелику чорну коробку і збирався вже зачинити двері, відправивши кур'єра подалі, коли за моєю спиною пролунав тихий, ще охриплий від сну голос:

— Хто там так рано, Дейве?

Блум стояла за моєю спиною, одягнена у мою завелику футболку, яка кумедно звисала з її плеча, відкриваючи тендітну ключицю. Її рожеве волосся було розпатлане, малинові очі кліпали від ранкового світла, а на обличчі все ще лежала тінь вчорашньої втоми. Вона виглядала такою домашньою, такою розгубленою і... такою моєю, ніби все життя прожила тут.

Моє броньоване серце раптом стиснулося від самої лише думки про те, що вона переступить цей поріг і зникне, як тільки дізнається про амулет. Тому я рефлекторно  сунув маленьку чорну коробку в кишеню, перш ніж Блум встигла сфокусувати на ній погляд.

— Просто помилилися адресою, — відповів я максимально рівним і байдужим тоном, зачиняючи двері перед носом ошелешеного кур'єра. Замок м’яко клацнув, і я повернувся до дівчини, намагаючись не видати свого хвилювання. — Він тебе розбудив…?

— Ні... Я все одно майже не спала, — вона нервово потерла передпліччя, і я помітив, як її погляд знову став скляним, занурюючись у спогади про вчорашній день і дзвінок зі слідчого відділу.  — І як можна було сплутати цей дім з якимось ще, якщо він тут один на краю міста…? 

— Хто ж його знає…? Але я радий, що ви прокинулися, Блум, — я зробив крок назустріч, миттєво змінюючи тон на суто діловий і зосереджений. Моя рука звичним жестом потягнулася до її ліктя, і я дозволив собі цей легкий дотик, відчуваючи, як по шкірі пробігає приємний струм її магії. — Телефонував мій знайомий, у нас з’явилася нова робота та непогана можливість заробити грошей. Що скажете?

— Робота? — вона здивовано підняла на мене очі, і фокус її уваги нарешті змістився на нагальні потреба. — Гроші — це прекрасно. Дайте мені п’ять хвилин, щоб я одягнулася пристойніше і можемо їхати…

— Ось так відразу? — зніяковів від її ділової налаштованості. Ще очі не розплющилися, а вже готова кинутися в першу ліпшу авантюру заради грошей… — А як же Флай?

— А що з нею…? — кліпнула вона, ледь поправляючи футболку, але вона відразу ж спала на інше плече. — Вона ж спить.

— А хіба вона не злякається, прокинувшись наодинці в незнайомому місці? Без вас? 

— Я б на вашому місці переймалася не за її переляк, а за ваші стелі та за примару вашого батька. Вона все дитинство мріяла мати ручного примару та літати з ним кругом. Привівши її до цього місця ви фактично здійснили її мрію. 

— А я думав, що вона мріє стати вдовою… — нервово смикнув куточком губ. 

— Це само собою… Але ж ви наче не збираєтесь поки помирати? — сонно потягнулася вона, ніби не усвідомлюючи, що говорить та кому. Вона знову кліпнула очима, взяла мене за руку та потягнула всердину, примовляючи всю дорогу: — Ходімо вже… Ходімо… Грошики — це святе… А то раптом примари самі підуть на світло…?