Розділ №21. Корисливий некромант

БЛУМ ЛАВЛІ:

Я стояла перед масивними, височенними кованими воротами й відчувала, як у мене починає нервово сіпатися ліве око. А потім, для симетрії, і праве. Якось раніше я помітила цього, але маєток Дейва був вкрай... Багатим. На відміну від моєї звичайної маленької квартири.  Темний камінь стін поглинав світло вуличних ліхтарів, плющ химерними візерунками обплітав колони, а на карнизах сиділи кам'яні горгульї, які, клянуся всіма святими, проводжали мене надто вже осмисленими поглядами. Ніби питаючись, якого біса я тут забула.  А я, чесно кажучи, і сама не знала цього. Після стількох годин в слідчому відділі я вже нічого не знала.

Пальці  стомлено штовхнули знайому хвіртку, яка відчинилася абсолютно безшумно цього разу. Ні тобі моторошного скрипу, ні примар, ні зомбі. Сервіс. Пройшовши ідеально вимощеною доріжкою, я опинилася перед головними дверима. Вони теж піддалися без бою, ніби мене давно вже чекали тут. Єдине, що незвично різало слух — це  тиша. Абсолютна, дзвінка тиша, яку порушувало лише моє власне дихання. Ніяких сліз, ніяких криків та звуків розбитого скла.

— Флай? — покликала я пошепки, перш ніж рушити довгим коридором. Але на мій подив ніхто не озвався.

З-під прочинених  дверей наприкінці холу виднілися ледь помітна судна світла. Зазирнувши всередину, я завмерла, не вірячи своїм очам. На величезному шкіряному дивані, який на вигляд коштував більше, ніж усі мої органи на чорному ринку разом узяті, розкинувши руки й ноги у формі морської зірки, спала моя сестра. Маленька, гіперактивна Флай, яка зазвичай мала енергію атомної електростанції, зараз тихо сопла,  вкрита темним чоловічим піджаком.

А от сам власник маєтку сидів за масивним дубовим столом підперши щоку рукою і задумливо дивився кудись у порожнечу. Його ідеальне обличчя виглядало настільки виснаженим, ніби він щойно власноруч перекопав половину міського цвинтаря.

— Блум...?  — Дейв повільно перевів на мене погляд та завмер.  У його очах на мить майнуло щось схоже на добряче таке полегшення й він нарешті  констатував він хрипким голосом: — Як же добре, що ви повернулися. Виглядаєте доволі живою.

— Сумнівний комплімент, — я нервово обсмикнула свою куртку та  кивнула на сплячу сестру, підходячи ближче. Моє серце, яке до цього билося в шаленому ритмі від тривоги за цю дрібну катастрофу, нарешті почало заспокоюватися. — Що це з нею?

— Вона нарешті заснула, — зітхнув Дейв, вказуючи на Флай чашкою з недопитою кавою. — Просто впала на диван на півслові. А до цього ця ваша… маленька стихійна біда півтори години заганяла примару мого батька по всьому будинку. Вона вимагала, щоб він показував їй заховані скарби, скаржилася, що він плаче не тими кольорами, і погрожувала стягнути з мене моральну компенсацію, якщо він забруднить мій же килим.

Я уявила цю картину, і з моїх грудей вирвався нервовий смішок. Не так вже й погано, як я собі уявляла. Принаймні вона не плакала — й те добре. Але бачити їх настільки виснаженою все одно було дивно. Невже це їх так полювання за примарою втомило?

— А де зараз ваш батько? — стомлено поцікавилася.

— Сховався, — абсолютно серйозно відповів некромант. — Десь у вентиляції або на горищі. Боюся, в нього психологічна травма після зустрічі з вашою сестрою. Я ніколи не думав, що настане день, коли мертві шукатимуть захисту від живих у моєму власному домі. Й тим паче, що якась дітвора налякає батька.

Я підійшла до дивана, обережно поправила піджак  на плечах Флай і прибрала пасмо волосся з її обличчя. Вона була такою спокійною уві сні. Моя маленька відповідальність. Мій єдиний сенс життя і найбільший головний біль водночас. І як наш батько міг залишити Флай...? Вона ж така маленька й беззахисна...

— Ви, мабуть, голодна, — голос Дейва вивів мене з роздумів. Він кивнув на невеликий журнальний столик біля вікна. — Я замовив вам поїсти.

Тільки зараз мій ніс вловив божественний аромат. На столику височіла гора коробок із піцою, кілька контейнерів із чимось, що підозріло нагадувало  пасту, і пара салатів. Мій шлунок миттєво зреагував гучним бурчанням, яке в тиші кабінету пролунало як грім. Й від цього зрадницького звуку, мої щоки залилися рум'янцем.  Ніби хтось мене зловив на гарячому.

— Поїжте, Блум, — м'яко, але тоном, що не терпить заперечень, наказав Дейв. Він підвівся, взяв одну з коробок і підсунув її мені, коли я невпевнено опустилася на вільний край дивана, намагаючись не потривожити Флай. — У вас був важкий день.  Дозвольте собі відпочити.

Просити мене двічі не довелося. Я мовчки схопила шматок піци з чотирма сирами і відкусила так жадібно, ніби не їла тиждень. Боже, це було найсмачніше, що я коли-небудь куштувала. Розплавлений сир, хрустке тісто… Я прикрила очі від задоволення, відчуваючи, як напруга сьогоднішнього божевільного дня повільно відпускає мої м'язи. Десь поруч сиділа Дейв та  спостерігав за мною у повній тиші. Він не їв, лише крутив у руках свою порожню чашку, вивчаючи мене своїм фірмовим пронизливим поглядом, від якого в мене зазвичай починалася паніка. Але зараз, у напівтемряві цього розкішного кабінету, його погляд здавався іншим. Не препаруючим, а скоріше… задумливим.

Доївши другий шматок, я відчула ситу важкість і нарешті змогла мислити тверезо. Озирнулася на стіни, заставлені книгами, на сплячу сестру, на цього неможливо красивого, багатого і небезпечного чоловіка, який чомусь сидів тут і годував мене піцою. Усередині заворушилося липке відчуття провини та незручності. Я звикла боротися за кожну копійку, звикла, що ніхто в цьому світі нічого не робить просто так. А зараз я сиділа в маєтку, який коштував мільйони, ховалася від своїх проблем і їла чужу їжу.

— Я… — я проковтнула клубок у горлі, витираючи руки серветкою.  — Навіть не знаю, як дякувати вам, Дейве.

— Не переймайтеся, —  пролунав оксамитовий голос Дейва.  Він спокійно відставив чашку і сперся ліктями на стіл, схрестивши довгі пальці. — Ви ж обіцяли заплатити собою за проживання.

— Це дійсно те, чого ви хочете? —  майже пошепки перепитала.  Моя уява вже почала малювати найрізноманітніші картини відпрацювання боргу, одна гірша за іншу.