Розділ №19. Добрі люди

БЛУМ ЛАВЛІ:
Сліпуче  сонце боляче різало розчервонілі очі. 
Я вийшла з масивних скляних дверей поліцейського відділку та стомлено потерла обличчя.  Після кількох годин, проведених у задушливих кабінетах, просякнутих запахом дешевої розчинної кави, канцелярського пилу та чужого відчаю мені здавалося ніби мене саму збила автівка. Прохолодне повітря пробралося в  легені, нагадавши, що світ продовжує жити, дихати й кудись поспішати. Світ не зупинився. Автомобілі гули, перехожі пили свою каву на ходу, сміялися... Зупинилася лише я. Я та тітка Роуз.

Як так сталося, що вона йшла до лікарні, в потрапила під автівку...? Чому водій замість того, щоб звернутися до лікарні, засунув її в багажник та кинув помирати за містом...? Як так взагалі можна було вчинити...?! В очах раптово потемніло від нервів і я обережно  сіла на бетонний парапет біля входу, намагаючись перевести подих. Як мені тепер дивитися в очі Флай...?  Що мені їй казати...?  

— Міс Лавлі?

Знайомий голос над головою змусив мене здригнутися і здійняти погляд. Біля самого входу стояв Рей Смайлед. Той самий оптимістичний детектив, який ще кілька годин тому був з Дейвом на місці злочину. Той самий, що ніччю жартував у кав'ярні та погрожував його прибити, а зараз був напрочуд знервований. Невже я мала настільки поганий вигляд, що навіть його оптимізм випарувався...?

— Містере Смайлед? — мій голос зірвався хрип. — Ви вже повернулися...?

— Слава небесам, так. І на сьогодні з мене вже точно  вистачить мерців, — Рей підійшов ближче, простягнувши мені стаканчик зі своєю кавою. — Тримайте. Гадаю зараз вона вам більше потрібна ніж мені.

Я механічно взяла стаканчик, відчуваючи, як тепло проникає крізь змерзлі пальці.  Слідчий, ані краплі не соромлячись, сів поруч зі мною та перевів погляд у небо. Варто було б вже йти додому, але я гадки не мала як дивитись у очі Флай і що тепер робити зі своїм життям. Тому тільки сиділа в мовчки сьорбала чужу каву.

— Як все пройшло? — тихо запитав Рей.  — Наш любий параноїдальний некромант обірвав мені телефон. Сказав, що якщо я не приїду під відділок, не заберу вас і не відвезу до нього додому цілою й неушкодженою, він особисто воскресить усіх моїх "глухарів", щоб вони переслідували мене до кінця моїх днів. А я, знаєте, дуже ціную свій спокійний сон. Тому... карета подана, міс Лавлі.

Слова про містера Сакреда відгукнулися десь глибоко в грудях дивним теплом. Цей похмурий, кістлявий некромант, який терпіти не міг людей, відправив свого друга-слідчого, щоб я не поверталася додому сама в такому стані. Певно Флай його остаточно замучила й він вирішив пошвидше повернути її в люблячі руки сім'ї.  Тому я лишень  мовчки кивнула, підвелася з парапету, прямуючи   до машини. Салон зустрів мене запахом солоного моря  та тихою джазовою музикою. Рей сів за кермо, плавно вирулив у потік машин і ми рушили містом. Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як розмиваються контури будинків, і намагалася стримати сльози, які знову підступали до горла.

— Блум...? — голос Рея порушив тишу, коли ми виїхали на ширший проспект. Він вперше назвав мене на ім'я. — Як ви...?  Мені  дуже прикро...

— Дякую, — ледь чутно вимовила я, не відриваючи погляду від вікна. Казати "як я?" не було сенсу. Гадаю, він це й сам розумів, тому що на певний час змову, в потім знову заговорив.

— Я підняв деякі свої зв'язки. Цю справу передуть мені. — Рей міцніше стиснув кермо, а я так і закам'яніла на місці.

— Вам? — перепитала, намагаючись скласти в своїй голові картинку. — Хіба ви не розслідуєте вбивства...?  Слідчий сказав, що водій  втік.

— Так, офіційно це ДТП з летальним наслідком і втечею з місця аварії. Але я вмію бути дуже переконливим, коли треба забрати справу в інших відділів, — Рей криво посміхнувся, хоча в його очах не було й краплі радості. —  Дейв попросив підключитися до справи, щоб ви якомога швидше змогли продовжити жити. Я ще не встиг ознайомитися зі всім, бо був зайнятий тією справою Грінвальда. Тому розкажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили її? Що відбувалося?

— Вчора... — мій голос затремтів, і я судомно вдихнула повітря, намагаючись не розплакатися. — Вчора ввечері у Флай була температура. Тітка Роуз намагалася дістати їй ліки й впала зі стільця. Вона пошкодила ногу і порізала руку об розбите скло, тому я відправила її в лікарню.

— І що було далі? — м'яко підштовхнув мене слідчий.

— Ми з Дейвом лікували Флай, а вона сказала що пройдеться пішки і відразу ж зайде до магазину купити їсти, — я закрила очі, намагаючись вдихати спокійно повітря. Очі зачепилися за поворот який вів у протилежний бік від дому. — Ви не туди повернули. Нам потрібно було ліворуч.

— Ні, Блум, ми їдемо правильно. Дейв забрав вашу сестру до себе. Хіба ви не знали?

—  До себе? Але ж... — запнулася, згадуючи нашу останню розмову.

— Повірте мені, Блум, якщо цей соціопат добровільно вирішив пустити до свого дому живих людей, та ще й дитину — значить, він вважає, що там вам буде безпечніше, — Рей звернув на вузьку дорогу, що вела до елітного передмістя, де знаходився будинок Дейва. — До того ж, він там зовсім здичавів один. Йому корисна компанія. Тому не переймайтеся дарма. А якщо він вам надокучатиме — кажіть, я посаджу його за грати.

За вікном почали з'являтися високі ковані паркани та густі дерева. Я дивилася на дорогу, міцно стискаючи в руках порожній стаканчик з-під кави. Мій світ розколовся, але чомусь поруч зі мною раптом опинилися люди, які намагалися зібрати ці уламки докупи. Слідчий, який обіцяв знайти правду. І похмурий некромант, який забрав мою сестру до свого будинку з привидами.  Десь попереду виднівся маєток Дейва, обіцяючи мені нове коло нервів.  Але вперше за цей нескінченний, жахливий ранок я відчула, що не буду нести цей тягар сама.