Розділ №17. Маленький ураган

ДЕЙВ САКРЕД:

Екран телефону тьмяно світився у напівтемряві вітальні мертвого містера Грінвальда, вихоплюючи з мороку мій напружений погляд. Два короткі повідомлення. Жодних зайвих слів чи пояснень. Лише констатація факту, від якого по моїй спині пробіг такий холод, ніби я знову натрапив на якогось несанкціонованого примару. Від цього дурного відчуття, довелося навіть озернутися, в пошуках духа. Але нікого не було.  Я стояв посеред кімнати з трупом та Реєм, ніби хтось прикував мене до цього місця, хоча смерть ніколи не була для мене чимось особливим. Це моя робота, моя буденність, моя рутина. Але зараз... зараз ця буденність вдарила по людині, яка якимось незбагненним чином примудрилася залізти мені під шкіру всього за один день.

— Земля викликає Дейва! — пролунав голос Рея з іншого кінця кімнати. Слідчий якраз схилився над тілом нашого сусіда, світячи ліхтариком на його синювату шию і намагаючись роздивитися сліди від мотузки. — Ти там що, свіжого трупа по інтернету замовляєш? 

— Можна й так мовити, — запнувся, відмічаючи іронію долі. Голос прозвучав напрочуд глухо, наче з дна колодязя й мені варто було добрячий зусиль, щоб не вилаятися. — Мені треба йти. Залишаю цю нерухомість на тебе.

— Як це “на мене”? — обурився детектив, різко випрямляючись і ледь не впустивши ліхтарик. — Ти не можеш просто так кинути мене з цим! Вдруге вже! У тебе совісті взагалі немає? 

— Ось так це, — я розвернувся на п'ятах, ховаючи телефон до кишені куртки. — У Блум померла тітка і її  викликали у поліцію. А її молодша сестра залишилася сама вдома. І якщо я не прийду туди прямо зараз, є всі шанси, що цей район перетвориться на епіцентр гравітаційної аномалії або ж вона просто рознесе їхню квартиру невеличким ураганом від горя. Їй від татка дістався добрячий такий дар до левітації та створення проблем. Ми вчора її весь вечір ловили під стелею. Ця малеча мало мене не підняла в повітря, а я на хвилиночку дорослий чоловік. 

Рей різко замовк. Його обличчя вмить втратило звичний наліт професійного оптимізму та іронії. Попри свою вічно радісну натуру, він знав коли варто було зупинитися і  знав, що таке втрачати близьких. Напевно тільки це змушувало мене досі теріти всі його жарти та незграбні спроби зачепити мене недолугими претензіями. 

— Добре... — тихо видихнув він, стягуючи латексну рукавичку. — Біжи. Я тут сам розберуся з доказами. Передай своїй феї мої співчуття. І якщо треба буде щось дізнатися по справі її тітки — скажи, я підніму зв'язки у відділку.

Повторювати двічі мені не потрібно було. Я швидко вийшов за двері й  майже бігом перетнув вулицю. Відстань була смішною, але мені здавалося, що доля вирішила познущатися. На поліцейську автівку, припарковану коло будинку Грінвальда, злетілися сусіди й доводилося постійно оминати непроханих гостей, щоб часом нікого не збити з ніг. Всю дорогу до квартири, мої думки крутилися навколо відьми, яка зараз, напевно, божеволіла від необхідності опізнавати близьку людину. А ще, навколо тієї маленької катастрофи, яку вона залишила на мене.

 Я ненавидів людей. Ненавидів їхні емоції. Але чомусь зараз єдине, чого я хотів — це опинитися поруч якомога швидше та сховати їх обох від цього жорстокого світу. Тому коли опинився на порозі їхньої квартири й відчув добрячий такий магічний фон, всередині мене все знову похололо. Повітря всередині іскрилося, пахло озоном та квітами, котрі вкотре за два дні літали під стелею. Повз моє вухо зі свистом пролетіла важка енциклопедія, з гуркотом врізалася у стіну в коридорі і впала до моїх ніг, розгорнувшись на больових точках. Це була зовсім не та література, яку варто було б читати малій дитині з даром левітації.  З її вдачею, вона когось вб’є після цієї книжки…

— Головне, щоб не мене, — пробурмотів я собі під ніс, посуваючи книгу під стару шафу  і повільно просуваючись вперед. — Ще однієї смерті я не переживу…

Якби мене колись запитали, як виглядає кінець світу в мініатюрі, я б описав цю кімнату. Гравітація тут просто вийшла з чату, залишивши після себе цілковитий хаос. У повітрі повільно плавали стільці, подушки з дивана, чашки з недопитим чаєм, безліч дитячих книжок, квіти  і, здається, навіть чийсь самотній кросівок. Вони кружляли по кімнаті стикаючись один з одним і м'яко відскакуючи, наче в невагомості. А посеред цього магічного апокаліпсису, зависнувши десь за півтора метра від підлоги, сиділа Флай. Вона обхопила руками коліна, стиснувшись у маленьку тремтячу кульку. Її плечі конвульсивно здригалися, а з горла виривалися такі несамовиті, хрипкі ридання, що моє броньоване, зачерствіле серце, здавалося, вкрилося глибокими тріщинами. Її магія, абсолютно неконтрольована через гострий стрес, вирувала на повну, піднімаючи в повітря все нові й нові предмети. 

— Флай? — тихо покликав я, намагаючись ухилитися від літаючої табуретки, що цілила мені прямо в коліно.

Вона не відповіла. Лише заторможено дивилась у вікно, тихо дихаючи крізь сльози. Спілкування з дітьми ніколи не було моєю сильною стороною. З духами значно простіше — вони принаймні були  мертві,і  їх можна було налякати ритуалом, закувати в ефірні ланцюги або просто послати до дідька. Але що робити з живою дитиною, яка левітує від невимовного горя? Інструкції для некромантів на цей випадок життя не існувало, а мій емоційний інтелект зараз нагадував ту саму табуретку, що поцілила мені в коліно. 

— Блум попросила мене побути з тобою, — я підійшов ближче, обережно обходячи настільну лампу, провід якої зміївся у повітрі мов зачарована кобра. Головне, щоб це мале дівчисько не повішало мене на ньому ненароком. — Пам’ятаєш мене? Я дядько Дейв. Той самий, на якого ти зранку вилила глечик води. Хочеш я тобі куплю морозиво? 

— Морозиво не замінить тітку Роуз, — прохрипіла вона. Ннові сльози градом покотилися по її щока, розлітаючись в сторони та зависаючи в повітрі, як маленькі скляні кульки. — Хіба ви не знаєте цього? А ще некромантом зветеся…!