Розділ №15. Жахливі новини

БЛУМ ЛАВЛІ:

Тепло від гарячого тіла все ще фантомом обпікало мою шкіру. Я повільно підіймалася сходинками, майже не відчуваючи під собою твердої поверхні. Здавалося, ніби гравітація тимчасово перестала діяти і я розчинилась у тому моменті, коли руки Дейва зімкнулися навколо мене.

«Йди нагору. Перевір Флай», — його голос, низький і трохи хрипкий, досі лунав у моїй голові. 
Відірвавшись від підлоги, я зробила останні кроки та змусила себе подолати останні кілька сходинок. Треба було зібратися.

— Флай? — покликала я, переступаючи поріг і скидаючи взуття. — Я вдома. У тебе все добре..?

Простір квартири заповнював дивний звук. Тихий, здавлений, сповнений такого концентрованого болю, що повітря навколо миттєво стало крижаним.
Я рвонула до кімнати, не знімаючи куртки.
Флай сиділа на підлозі біля дивана, підібгавши під себе ноги. Її плечі конвульсивно здригалися, а обличчя було сховане в долонях. На килимі поруч валявся її смартфон, екран якого все ще світився.

— Флай!  — я впала перед нею на коліна, миттєво забувши і про Дейва, і про всі свої романтичні переживання. Мої руки інстинктивно потягнулися до неї, обхоплюючи її тендітні плечі. — Що сталося?!

Сестра підняла на мене очі. Вони були червоними, припухлими, а погляд — абсолютно порожнім.  Вона відкрила рот, намагаючись щось сказати, але з її губ зірвався лише жалюгідний, зламаний хрип. Чужий біль вдарив між грудей не гірше ніж добрячий такий хук правою.

— Блум... — видихнула вона, зриваючись на істеричний схлип. — Вони... він подзвонив...

— Хто подзвонив, мила? Хто? — я говорила швидко, гладячи її по сплутаному волоссю, намагаючись передати їй хоч трохи спокою. Але її магія нахабно пручалася й мені вартувало добрячих зусиль аби забрати на себе цей відчай і біль від...втрати.

— Слідчий... — вона тремтячою рукою вказала на телефон на підлозі. — Він сказав покликати когось із дорослих бо тітка Роуз... Вона померла, Блум...! Її немає!

Серце пропустило удар. Тітка Роуз. Наша дивакувата, голосна, життєрадісна тітка Роуз, яка завжди пахла свіжою випічкою. Яка дзвонила нам кожного недільного ранку, щоб розповісти про новий рецепт пирога або поскаржитися на сусідів.
Я схопила телефон. Екран згас, але я швидко розблокувала його. В історії викликів світився невідомий номер. Не роздумуючи ні секунди, я натиснула кнопку виклику, притискаючи апарат до вуха.

— Слідчий відділ, — пролунав на тому кінці сухий, відсторонений голос. Голос людини, для якої чужа трагедія — це просто чергова папка на столі.

— Доброго ранку. Я... ви щойно дзвонили на цей номер. Мене звати Блум Лавлі, я племінниця міс Роуз.

— Міс Блум...? — Голос слідчого навіть моментально  змінив тональеість, підбираючи слова. — Мені дуже  прикро повідомляти вам про це по телефону, але нам потрібно було терміново зв'язатися з родичами. Ваша тітка...

— Що з нею? Вона в лікарні? — сильніше притиснула до себе Флай, яка знову почала беззвучно ридати.

— Міс, ваша тітка померла. Її збила автівка... Мені дуже прикро... Нам потрібно, аби ви якомога швидше...

Чоловік продовжував щось тараторити, в я дивилася на Флай і не знала, що мені робити. Десь поруч сиділа скам'яніла Флай, на яку нарешті подіяла моя магія. Її обличчя все ще беззвучно тряслося від нервів, ніби вона досі плакала, але сліз не було. Напевно, це єдине хороше, що передалася мені від батька. Так само легко як я могла когось закохатися в когось, так само легко як могла відібрати чужі емоції.

— Водій зник з місця злочину, — продовжував монотонно бубніти Гарріс, поки мої очі бігали по кімнаті, шукаючи вихід з ситуації. Треба було їхати у відділок. Везти Блум туди не можна було. Залишати тут одну — тим паче. — Тіло знайшли сьогодні на світанку. За містом, на 45-му шосе. При ній була сумочка з телефоном і швидкий набір цього номера, тому ми змогли швидко з вами зв'язатися. Мені дуже шкода.

— За містом...? — мій мозок відмовлявся обробляти інформацію, чіпляючись за дрібні, нелогічні деталі. — Але... тітка Роуз не водить машину. Вона вчора йшла в лікарню бо пошкодила руку та ногу...

— Саме тому ми намагалися з вами зв'язатися.  Я розумію, що це шок, але процедура вимагає  присутності родичів. Хтось  має приїхати у відділок, щоб дати свідчення, а потім... потім потрібно буде проїхати в морг для офіційного опізнання.

Морг. Опізнання. Тіло. Ці слова розривали мою свідомість на шматки. Я подивилася на Флай. Вона виглядала такою розбитою, такою маленькою. Вона просто не витримає побачити тітку Роуз на металевому столі. В кращому випадку вона плакатиме до ночі, а в гіршому підніме у повітря всі тіла в морзі та почне ними жонглювати.

— Я приїду, — хрипко сказала я, намагаючись контролювати дихання. — Я скоро буду. Куди саме їхати?

Лейтенант продиктував адресу, яку я навіть не записала, але вона вкарбувалася в пам'ять невидимим тавром. Зв'язок перервався, і кімната знову занурилася в гнітючу тишу, яку порушували лише схлипування сестри. Я відклала телефон і обійняла Флай обома руками, притискаючи її голову до своїх грудей. Я гойдала її, як дитину, безглуздо повторюючи: «Я тут, я з тобою, все буде добре...», хоча сама не вірила жодному своєму слову. Світ щойно перекинувся догори дриґом. Усе, що здавалося важливим ще півгодини тому зникло.
Мені потрібно було їхати. Негайно. Але я не могла залишити Флай саму в такому стані. Їй потрібен був хтось поруч. Хтось надійний. Хтось сильний, хто міг би стати стіною між нею і цим жахливим ранком, поки я проходитиму кола пекла в поліції та морзі.

— Флай, подивися на мене, — я взяла її за мокре від сліз обличчя, змушуючи поглянути мені в очі. — Мені треба поїхати та розібратися зі слідчими. Ти залишишся тут, добре? Містер Сакред... Містер Сакред прийде до тебе зараз. Він тут неподалік, добре?

Вона лише слабо кивнула, продовжуючи плакати.
Мої руки тремтіли так сильно, що я ледь потрапляла по літерах на клавіатурі свого телефону. Пальці не слухалися, серце стукало в горлі, заважаючи дихати. Я відкрила чат із Дейвом. Ще вчора ми обмінювалися там якимись короткими, майже іронічними повідомленнями, а зараз цей чат став моєю єдиною лінією порятунку.
Я набрала кілька слів та відправила: