Розділ №14. Твій особистий коханець

ДЕЙВ САКРЕД:

Будинок містера Грінвальда виглядав саме так, як і мав виглядати прихисток людини, що втратила сенс життя і просто чекала свого часу. Пошарпаний. Порожній. Вицвілий. Ніби зі смертю господарки, він теж помер. Але це мирне очікування кінця аж ніяк  не в'язалося із розлюченою примарою, яка хотіла повернутися до своєї дружини.

— Ходімо, — кинув я Блум, відстібаючи пасок безпеки. Її слова про те, що вона готова "платити собою", все ще лунали в моїй голові, викликаючи абсолютно недоречні для некроманта асоціації, але зараз я мав зосередитися на роботі.

— Гадаєте, він там? — запитала відьма, миттю відчиняючи дверцята й поправляючи своє рожеве волосся.

— Не знаю, Блум, — я важко зітхнув, махнув рукою і рушив до ґанку. — Зазвичай примари прикуті до місця та до речей, які вони цінували. Хоча й трапляється й так, що вони можуть переміщуватися на далекі відстані, якщо щось важливе для них забрати.

Дерев'яні сходинки жалібно скрипнули під моєю вагою. Я постукав у масивні вхідні двері. Раз, другий, третій. Тиша. Жодного шурхоту чи кроків по той бік. Пальці натиснули на клямку, але вона не піддалася. Будинок містера Грінвальда був надійно зачинений зсередини. Увесь, окрім величезного вікна, що ховалося за густим гіллям старого бузку. Його рама ледь-ледь відходила від підвіконня, залишаючи  щілину й дозволяла навідатися в гості, не вибиваючи двері. 

— Постійте тут, а я подивлюся, що всередині, — мовив, кидаючи погляд на бліду дівчину.

Я підтягнувся на руках, закинув ногу на підвіконня і незграбно перевалився до кімнати. Це виявилася чиясь спальня або гостьова. Усередині панувала тиша. Варто було мені лише вдихнути сперте повітря будинку, як легені обпекло. Запах смерті. Його неможливо було переплутати ні з чим іншим. Солодкуватий, нудотний, важкий.  Він ще не встиг набрати повної сили, але вже просяк стіни та меблі.  Мої некромантські інстинкти миттєво загострилися. Я різко обернувся до відчиненого вікна, звідки в кімнату пробивалося денне світло.

— Я ж просив вас не заходити, — мій голос прозвучав набагато жорсткіше і холодніше, ніж варто було б, але відьма проігнорувала його. Вона спритно забралася всередину.  —  Чому ви ніколи не чуєте мене...?

— Я вас чудово чую, просто вміло ігнорую. Не стояти ж мені там як дурепі, поки тут ви ризикуєте життям,  — роздратовано відказала вона, сміливо дивлячись мені в очі. — У вас же знову може вселитися примара. І що робитимете?

— Гадаєте, що зі мною це вперше...? — я зробив крок до неї, нависаючи зверху. В пам'яті яскраво майнув спогад, коли дух батька вселився в моє тіло і вивів мене з розбитої автівки. Я подумки вилаявся та відійшов назад. Ця жінка погано на мене впливала. — Можливо я і маю вигляд беззахисного некроманта, але я, на жаль, один із найсильніших по місту.

— Що ж ви тоді такий сильний, пускаєте в душу кого попало? — вперто буркотіла відьма.

— Бо це моя робота. Всі ці примари мають піти на світло, поки в них залишилося хоч щось людське. Чим довше вони тут літають — тим більше вони втрачають себе. А потім настане момент і вони вже не зможуть вернутися. Вони перетворяться на невпокоєні душі, які можна буде потім  лише розвіяти.

— Чому б вам тоді їх відразу не розвіяти? Навіщо такі страждання...? — цікавилася відьма, навіть не помічаючи як всередині тхне смертю.

— Тому що тоді вони не зможуть переродитися і зникнуть так, ніби їх ніколи не існувало. Жодного переродження. Жодного шансу на щастя. Жодного спокою. Лише вічна агонія у своєму нещасті, — пояснював причину, через яку так і не наважився розвіяти батька, попри те як він ускладнював моє життя. — Тому хай краще вони розкажуть мені, що їх тримає, та матимуть другий шанс, ніж всі їх страждання за життя будуть марними.

Серце всередині мене продовжувало рватися з грудей. Я не хотів лякати Блум. Мало яка людина зможе спокійно дивитися на мертвих. Тому я до останнього надіявся, що вона залишиться стояти там, коло вікна. Але як і всі відьми, вона не відрізнялася витримкою та хорошим характером, тому пішла слідом за мною. Чим довше я йшов коридором, тим дедалі сильніше відчувався запах смерті. Він вів мене до найбільшої кімнати в будинку — вітальні. Але варто мені було переступити поріг, як мої ноги самі прикипіли до підлоги.

Я рефлекторно виставив руку назад, намагаючись зупинити Блум, але було надто пізно. Вона визирнула з-за мого плеча і видала приглушений, здавлений писк, одразу ж затиснувши рота обома долонями. Посеред вітальні, освітлений лише тьмяним світлом, що пробивалося крізь щілини у шторах, висів містер Грінвальд. Він був прив'язаний товстою нейлоновою мотузкою до масивного металевого гака на стелі, до якого, вочевидь, колись кріпилася важка люстра. Його тіло безвольно висіло як ганчірка. Він був у тій самій зеленій сорочці, яку я бачив на примарі. Але його обличчя...  Шкіра набула глибокого, неприродного синьо-фіолетового відтінку. Очі вирячилися з орбіт, налиті кров'ю, дивлячись у порожнечу скляним поглядом.

Я бачив подібну картину десятки разів, але цього разу не стримався й розвернувся. Пальці Блум судомно стискали тканину моєї сорочки, поки її тіло дрібно тремтіло від нудоти. Я тільки те й встиг зробити, що увіткнути її у свої груди та закрити долонею її очі, щоб вона не дивилася на це. Мертві тіла — не те, на що варто дивитися нормальним людям. Й поки Блум намагалася перевести подих, я витягнув телефон і набрав номер Рея, не гаючи часу. В цій могильній тиші гудки по той бік здавалися занадто голосними.

— У мене є тіло, — швидко проговорив я, щойно він підняв слухавку.

— У мене теж, і що? — сонно потягнувся він. — Хочеш помірятися в кого красивіше? Так наче вже вияснили все.

— Бовдур, — невдоволено гаркнув у слухавку цьому йолупу. — Кажу у мене свіжий мрець є!  Місцевого жителя повісили у власній вітальні. Будинок зачинений зсередини, ми зайшли через вікно.

— Ну то й висів би собі! — скиглив Рей. — У мене цілих шість годин особистого часу, між іншим! Я, може, поспати планував! Де ти його взагалі знайшов... Безсовісний...!