Розділ №13. Двозначні пропозиції

ДЕЙВ САКРЕД:

Хто б міг подумати, що все, що потрібно відьмі для хорошого настрою — це смачний сніданок та майже холодна кава, розбавлена молоком, а не водою з-під крана. Крадькома дивлячись на свою рожеву фею, я рефлекторно тер шию та згадував її обійми у ванній. Певно, все ж таки, для цього духа їх виявилося замало для того, щоб піти на світло. А от для мене їх було — забагато. Навіть після того, як ми поснідали та сіли в автівку, я не міг перестати думати про неї. Ще й, як на зло,  Блум усю дорогу тримала мою руку, не дозволяючи хоч трохи перепочити від власної реакції та її підступної магії.

— Ви казали, що ніхто не помирав. Але примара зовсім свіжа, — зауважив, щоб хоч якось перервати напруження у своїй голові, поки дівчина мовчки дивилася на мимобіжні за вікном краєвиди. — Й до того ж прив’язана до вашого району. 

— Гадки не маю, кого ви бачили... Поруч є кілька будиночків і кілька житлових комплексів, де живуть багато людей разом. Я не можу знати кожного сусіда в обличчя та стежити за їхнім пульсом, — відповіла вона. — До того ж це ви його бачили, а не я. Звідки мені знати, хто там у вас вселився?

— Це був чоловік років п’ятидесяти із коротким рудим волоссям. Він був одягнений у якусь зелену сорочку... — описав їй деталі, які залишились в моїй пам’яті. 

— Містер Грінвальд...? — мовила вона, різко замовкнувши й наче згадавши щось важливе. — Це власник дому через дорогу. У нього минулого року померла дружина. Ту ділянку землі хотіли викупити під забудову, але він відмовився, тому що вірив, що в домі залишився її дух. Казав, що хоче її дочекатися.

— Як для того, хто чекав своєї смерті, він виглядав занадто засмученим. Він давно помер...? — спитав я, відчуваючи, як у грудях зароджується неприємне передчуття.

— Не знаю... Я бачила його перед тим, як іти в маєток міс Харпі. Виходить... — її голос здригнувся, а я подумки вилаявся й не дослуховуючи до кінця, розвернув машину через суцільну смугу, направляючись назад до їхнього району. — Гадаєте, що він тільки-но помер…?

— Давайте навідаємось до вашого сусіда та дізнаємось. Покажете дорогу...? — нервово запитав я, згадуючи те неприємне, крижане відчуття на шиї після того, як цей дивний привид намагався влаштуватися в моїй голові. Дівчина хитнула головою і нервово стала терти свої долоні. — Гадаю, що це займе певний час… Варто буде викликати Рея…

— Він... помер не власною смертю? — запитала вона, і в її малинових очах майнув той самий гострий переляк, який я вже бачив сьогодні зранку. — Навіщо кликати слідчого? Його що, вбили…? 

— Я не можу сказати вам зараз точно, але… Мене досі  болить шия так, ніби я помер від асфіксії, — кинув я у відповідь, згадуючи ранковий душ. — Але якби він сам повісився, він би не був настільки злим, і після ваших обіймів цілком міг би піти на світло, щоб віднайти спокій, якого так прагнув. А він чіплявся за цей світ та прагнув помсти. Як для духа, що хотів обірвати життя, занадто безглуздо чіплятися за нього. 

— Тоді… Якщо його вбили, та вбили нещодавно, виходить…  Вбивця досі десь там...? — злякалася вона, міцніше стискаючи мою руку так, що мої пальці  побіліли. — Але ж… Флай залишилась одна вдома. Що як вбивця її побачить? 

— Давайте спочатку оглянемо його дім, а потім будемо робити якісь висновки,  — запропонував я найбільш логічний вихід із ситуації. — Якщо виявиться, що його дійсно вбили, я відвезу вас з сестрою кудись в інше місце, щоб ви пожили якомога далі від місця злочину і не переймалися за неї. 

— В яке місце...? — розгублено перепитала вона, дивлячись на мене так, ніби я запропонував здати дитину в оренду драконам.

— Ви у мене питаєте…? — скептично здійняв брови, повертаючи ліворуч. Від різкого маневру, Блум ледь нахилилася в мою сторону і з вікна потягнуло свіжим повітрям із її парфумами. Хоча, скоріше вже це був просто шампунь з ароматизатором полуниці. Й мені вартувало великих зусиль, щоб знову сконцентруватися на її голосі та дорозі, а не на спокусливому ароматі. — Можливо у вас є якісь друзі в іншому районі чи родичі. Хтось, хто не злякається її польотів по дому та не буде злитися через її витівки. 

— Наприклад, ви? — зацікавлено перепитала вона, розглядаючи ніби жабу яку треба було препарувати чисто в наукових цілях. 

— Не дивіться так на мене. У мене привид батька по дому літає, і стелі вдвічі вищі за ваші. Вона ж злякається, — одразу ж відкинув її варіант, хоча й уявив собі цю картину.

— Флай? — перепитала вона, як у божевільного. — Якщо вона дізнається, що у вас в домі живе ручний привид, вона стане самою щасливою дівчинкою у світі.

— А я стану самим нервовим у світі некромантом! — перебив її, уявивши картинку де Блум зранку ходить по моєму будинку і постійно дивиться на мене своїми величезними очима. Е, ні! Я цього точно не витримаю. — Знаєте, літаючі під стелею люди взагалі не сприяють спокійному життю.

— У вас літаючий привид дома живе. І ви мені хочете сказати, що вас непокоїтиме Флай? — мало не розсміялася відьма, відпускаючи нарешті мою руку й відтуляючись до вікна. — Чи, можливо, вас непокоїть, що вона жива і вас не турбують лише мертві літаючі люди? 

— Навіть не знаю, що мене турбує більше. Я загалом не люблю людей. Від них одні проблеми. 

— Ну хоч в чомусь ми зійшлися в думці… 

— Менше переймайтеся, Блум, — спробував достукатися до неї. — Люди часто помирають і не завжди з чиєїсь легкої руки. Краще покажіть мені будинок, про який ви говорили. А там побачимо, що робити.

Міс Лавлі лише задумливо склала руки на грудях та притулилася чолом до скла, про щось задумавшись. Напевно, їй було лячно залишати сестру одну вдома, коли через дорогу вбили людину. Професійний досвід підказував, що цього нещасного все ж таки вбили. Усе на це вказувало. Але що я міг вдіяти? Дозволити їм пожити в себе? Маєток з привидами — це не найкраще місце для малої дитини. Тільки-от видно серед всіх варіантів у її голові, він був таки найбезпечнішим, бо вона раптово випалила: