Розділ №12. Заначка на чорний день

ДЕЙВ САКРЕД:

В голові нестерпно гуділо, ніби всередині черепа влаштували рок-концерт привидуваті барабанщики. Перед очима плавали чорні плями, затуляючи світло й перетворюючи ванну кімнату на суцільний хаос. Я спантеличено кліпав, намагаючись сфокусувати зір, щоб розгледіти хоч щось крізь цю каламутну пелену. Коли чорнота нарешті стала відступати, переді мною постала злякана Блум, яка з усієї сили стискала мене в обіймах. Напівголого. Мокрого. Й повністю дезорієнтованого. Знову. 

Цікаво, це завжди буде відчуватися настільки…інтимно?  Відчуття, ніби доля наполегливо зібралася зіштовхнути нас. Губами. Все це починало мені нагадувати якусь дивну традицію. Мій погляд зачепився за край ванни, коло якої чітко виднівся напівпрозорий силует якогось чоловіка у зеленому піджаку, який перевів на мене сумний погляд та повільно розтанув у повітрі. І де він знайшовся на мою нещасну голову…? 

— ...знову? — прохрипів собі під ніс, намагаючись відтулити від себе дівчину. Магія купідона всередині неї ніби по команді змушувала моє серце шаленіти та відчувати доволі однозначну реакцію тіла. Але вона лише сильніше стиснула мене в обіймах, перелякана чи то моїм божевільним поглядом, чи то привидом, і мені залишилося лише ніяково опустити долоню на її м'які малинові пасма, в спробі заспокоїти. — Я зробив з вами щось погане...?

— Якщо довести до інфаркту — це погано, то так, — нервово відповіла вона, трохи відхилившись назад і пильно заглядаючи з-під густих вій. Малинові очі на мить засвітилися магією і я зловив себе на думці, що хочу її поцілувати. — Ви точно повернулися до тями? Більше не шукаєте дому і не хочете нікому помститися?

— Наче ні... — вичавив із себе, відчуваючи дивний біль на шиї, який зчавлював горлянку й не давав нормально розмовляти. 

— Чудово. Виходить примара зникла? Пішла на світло і більше не з'явиться? — з надією в голосі спитала вона, обережно вивільняючись із моїх обіймів.

— Ні, він не пішов на світло... У нього є якась важлива незакінчена справа, — зітхнув я, переводячи погляд на те місце, де щойно розчинився незваний «сусід». — Але ви зуміли його заспокоїти на певний час. Дуже злякалися...?

— ... — Блум багатозначно змовчала, намагаючись оговтатися від шоку і приховати те, як сильно тремтять її пальці.

— Флай не налякалася...? — турботливо запитав я, пам'ятаючи про її нещодавню температуру. Не хотілося б лякати дитину своїм проклятим даром. 

— Це мале чудовисько із нас трьох було найщасливішим у цій ситуації, — сердилася відьма, а я подумки вичавив, що міг би з нею посперечатися, бо мої нервові клітини точно не розділяли захвату її сестри.

Чомусь цього разу обійми Блум  закінчилися доволі однозначними сигналами тіла, тому я поспішив прикритися тією ж мокрою  сорочкою, яку скинув з себе раніше, щоб не налякати її ще більше своєю напівголою присутністю. Але вона, слава небесам, була настільки заклопотана хаосом, що навіть не помітила цього або вдала, що не помітила. В будь-якому випадку це було мені на користь. 

— Проклятий ранок...  — буркотіла вона, розтираючи обличчя долонями. — Треба якнайшвидше забрати вас звідси...

— Поїмо і відвезете мене в маєток. Гадаю, вашій сестрі вже краще, — запропонував я, намагаючись надати голові хоч якоїсь свіжості після ранкового душу та чергового вселення. Але це дурне відчуття стиснутої горлянк ніяк не покидало. 

— Я не купувала нічого до дому. Можу запропонувати вам хіба що бутерброд... Якщо є хліб… — ніяково потерла вона лоба, дивлячись у бік  кухні де ще вчора був погром.  Напевно щще не бачила, що я трохи почаклував, поки вона спала. — Якось не розраховувала на гостей…

— Я вчора ввечері вас об'їв трохи, тому поки витирався у ванній, замовив вам доставку, — зізнався я, намагаючись виглядати максимально невинно. — Тому давайте вдамо, ніби ніби я розплатився з вами за з’їдений йогурт та вирішив пригостити за цей чудесний порятунок. 

— Як скажете. Я зараз не маю жодного бажання сперечатися з вами... — махнула рукою відьма, прямуючи на кухню, де на порозі вже замаячила задоволена постать Флай, яка явно чекала на продовження шоу. 

 Щойно малеча побачила мокре волосся і мій дещо здивований вираз обличчя, її очі загорілися таким дитячим, непопідробним захватом, ніби ми щойно повернулися з найкращого атракціону в місті. Я навіть злякався від того ентузіазму з яким вона розглядала мене та розпитувала про все на світі. 

—  А ви прям бачили його?! А він страшний? А красивий? А його вбили? Чи він сам помер? Я б теж померла, тільки щоб не робити уроки… — затарабанила вона, підстрибуючи на місці. Я лише важко зітхнув, намагаючись остаточно розправити комір сорочки, тоді як Блум виразно закатила очі до стелі, виглядаючи так, ніби була готова прямо зараз загорнути  сестру в простирадло і відправити її на цвинтар поштою. — Тільки Блум проти буде… А ви візьмете мене на місце злочину? Він же десь помер певно, страждав. То як же нам не подивитися? Він же старався. Летів сюди…

— Весело вам? — пробурмотів я, дивлячись на це маленьке стихійне лихо. — Повірте, юна леді, коли цей привид починає розмовляти у вас в голові, все не настільки весело.

Але Флай мої слова пропустила повз вуха. Вона розкинула руки в боки, ніби збиралася злетіти прямо посеред кухні. Але вчасно опущена рука Блум на її плече й багатозначний вбивчий погляд зробили свою справу й приземлили цю пташку, перш ніж вона встигла полетіли у вирій. Втім, допомоло не надовго, бо вона рівно через хвилину знову завелася і з невимовним захватом заявила:

— А я б теж хотіла бути некромантом! Це ж настільки корисний дар! Набагато кращий, ніж просто літати й чіплятися за люстри… Я б хотіла бачити духів і героїчно допомагати їм, як справжній детектив із кіно! Розгадувати таємниці, шукати сховані скарби... Це ж скільки грошиків можна знайти, які люди поховали на чорний день… А у некромантів буває “чорний день”? А ви теж ховаєте грошики на випадок смерті? А багато? А як сховати так, щоб ніхто не знайшов? Я от заначки Блум завжди знаходжу!