Розділ №10. Про постійний безлад та побічні реакції

ДЕЙВ САКРЕД:

Будинок Блум нагадував мені дім з привидами із якихось веселих книжок. Тут усе жило своїм життям. Усе, крім відьми, у якої його не існувало. Гадки не маю, як вона справлялася зі своїми обов'язками, виховуючи це мале непорозуміння у світі законів фізики. Ще й враховуючи її особисті стосунки з іншими людьми… Розглядаючи ці дві малинові плями, всередині мене вирувало дивне відчуття чи то жалю, чи то якогось смутку. Ніби я знову опинився в палаючій машині разом з духами своїх батьків.  

— І як часто вона так? — тихо  запитав, не відводячи погляду від моєї нової підлеглої. Вид був ще той. Блум раз за разом витирала її лоба прохолодним мокрим рушником. Кілька пасм вибилося з хвоста. Спортивний топ намок. По блідій шкірі стікали краплі води. Навіть цікаво стало. Це вона настільки мені довіряє чи настільки втомлена, що їй просто байдуже? — Вперше бачу, щоб хтось літав з температурою…

— Частіше, ніж хотілося б, — відповіла  дівчина, на мить відкидаючи голову на спинку крісла та оголюючи тонку шию. Щось всередині мене загуло в бажані доторкнутися її шкіри, але я швидко відчинув цю думку. Певно вплив купідона все ж таки давав своє.  — Деякі раси магічно не сумісні. От і вискакують побічні реакції. 

— “Побічна реакція”  — занадто м’який опис для цього армагедону. У вас вся кімната розтрощена і тітка покалічена, — м’яко зауважив, не наважуючись занадто шуміти. не хотілося б розбудити малечу та знову ловити її під стелею. 

— Не приплітайте тітку Роуз… Флай не винна, що стільчик зламався… — тихо промовила вона, обережно перекладаючи дитину зі своїх колін. — До того ж, тітка взагалі свята, що стільки часу допомагає мені з нею. Якби не вона — навіть не знаю, як би справлялася з цим всім.

 — Ви казали, що ваша мама померла… — тихо мовив, слідуючи за Блум на кухню й сідаючи заневеличкий стіл, поки вона заливала розчину каву гарячою водою з під крану. Її втома відчувалася майже фізично й навіть цей вбивчий погляд не міг приховати її. —  А де ваш батько? Він зовсім не допомагає вам?

— Сподіваюся, що він зараз десь на небесах, — насупила вона брови, опираючись на стільницю. — Бо якщо він ще чомусь живий — я сама випишу йому білет до раю. 

— Хочете, щоб він потрапив у рай? — спантеличено перепитав. — Він настільки праведний…?

— Він настільки покидьок, якщо залишив мене наодинці з сестрою відразу ж після смерті мами. Тому я хочу, щоб він смажився при температурі п’ятсот двадцять п’ять градусів по Цельсію так довго, щоб з нього злазила шкіра цілу вічність, — доброзичливо посміхнулася відьма, натякаючи, що гени мами все ж таки в ній переважають. —  А ще, хочу щоб ми з ним більше  ніколи не перетиналися. 

— З такими думками вам рай точно не світить… — констатував факт собі під ніс. Втім, засуджувати її якось не виходило. Навряд чи я на її місці бажав би чогось кращого. — Добре, що ми з вами туди зовсім не прагнемо потрапити…

У кімнаті повисла тиша. Десь з прочиненого вікна доносився невеличкий протяг, який розвіював малинові пасма на голові у відьми. З цього ракурсу вона чимось нагадувала мені горгону. Характер — схожий. Безлад на голові — схожий. Поглядом теж вбиває. І як такій злій дівчині небеса примудрилися дати дар купідона? Чим вони взагалі мотивувалися…? 

— Містере Сакред, а ви не збираєтесь до дому…? — запитала вона, помітивши мою посмішку на обличчі. — У вас певно багато справ з нерухомістю та цими вашими примарами. Я, звичайно, дуже вдячна вам за допомогу з  Флай і за те, що ви підвезли мене, але… Ідіть вже спати. 

— Я б з радістю, але як ви собі це уявляєте, Блум? — поцікавився у неї, закидаючи ногу на ногу й притуляючись до стіни потилецею. — Якщо ви забули, ваша тендітна ніжка зламала мій захисний амулет. А без нього в мене може вселитися будь-який дух. І єдиний мій легальний спосіб захиститися від них — це торкнутися вас. Тільки як же мені вас торкатися, якщо ви прив’язані до малечі? Боюсь, якщо навіть я запропоную вам поїхати до мого маєтку, то Флай вилетить через вікно автівки ненароком. І як нам її потім ловити?

— Щоб вас… — прошепотіла вона собі під ніс. — Це ви натякаєте мені, що будете спати  сьогодні тут?

— Ага, — хитнув головою. — Ще й триматиму вас за ручку на випадок, якщо ви когось зі своїх сусідів вбил нещодавно.

— Та не помирав тут ніхто…! — буркнула вона, складаючи руки на грудях. — Начебто… Принаймні не від моєї руки. 

— Я жартую, Блум… — ледь посміхнувся. — А якщо серйозно — температура у Флай наче впала. Ідіть до неї. Вам треба відпочити. А я посиджу на кухні, щоб ви не почували себе ніяково. 

— А як же духи…?

— Я ж їх бачу, — знизав плечима. — Якщо хтось з’явиться — побіжу до вас. Якщо не встигну добігти й почну поводити себе якось дивно — ви це точно почуєте і повернете мене до свого тіла. Як не крути — все буде нормально. 

— Добре, Дейве… — ніяково потерла вона потилицю й здійнялася з місця. Малинові очі майнули повз мене, опускаючи погляд на підлогу. — Я ненадовго ляжу коло неї. В кімнаті праворуч є ліжко. Можете піти спати туди. А зранку я відвезу вас до маєтку. 

— Не переймайтеся за це. Все нормально.. 

Блум ледь розтулила рота, щоб щось відповісти, але в останню мить передумала та пішла до сестри, залишаючи мене наодинці з розтрощеним стільцем, битим посудом та розлитими ліками на столешні. Опинившись серед цього безладу, мені чомусь стало до біса сумно. Згадалося, як мама теж випадково розбила тацю з посудом і батько відніс її на руках у іншу кімнату, щоб вона відпочила. А сам став зі мною прибирати безлад. Того дня він сказав мені фразу, яка мені надовго запам’яталася. 

“Сім’я, Дейве, — це постійний безлад. Тому що в сім’ї всі люди різні. Але при цьому, вони приймають один одного та завжди допомагають один одному”

Шматок ностальгії добряче зачепив мене, нагадавши про минуле. Я мовчки закотив рукава сорочки, зачинив двері на кухню та став прибирати. Спочатку змів шматки скла. Витер липну пляму. Помив чашку від недопитої кави та доламав те старе непорозуміння, яке Блум звала “стільцем”. Дивно, що з нього раніше ніхто не впав. В холодильнику було кілька йогуртів і шматок ковбаси. Якось не густо для сім’ї з трьох людей. Але щось мені підказувало, що ця дівчина навряд чи зрадіє, якщо я без попередження наповню його. Тому я взяв йогурт — перекусити, й пообіцяв собі на знак “компенсації” за те що об’їв її, зранку замовити їм доставку їжі. Буде погано, якщо мій “захисний амулет” впаде без тями від голоду.