Розділ №7. Колекціонер душ

БЛУМ ЛАВЛІ:

Кав’ярня «Випічка Сари» сьогодні  виглядала не як місце для приємного сніданку, а скоріше вже  як декорація до дешевого серіалу про серійних маніяків, де бюджет закінчився на етапі оренди жовтої поліцейської стрічки. Вона тріпотіла на нічному вітрі, немов намагаючись втекти від того жаху, що ховався всередині, а миготіння синього маячка патрульної автівки лише підкреслювало безвихідь ситуації та діяло мені на нерви. Не те щоб я боялася привидів — ні. Живі люди були значно страшніші за мертвих. Але моє серце продовжувало  відбивати ритм божевільного джазу. Чи то через місце злочину, чи то через усвідомлення того, що я пів дороги сюди гладила свого нового керівника по кістлявому коліну.

На вулиці було до непристойності порожньо. Якщо виключити мене з містером Сакредом, то залишився б лише той самий слідчий, якого мені дозволили стукнути на законних правах та ще й отримати за це премію. Його обличчя світилося таким оптимістичним щастям, ніби він виграв у лотерею не лише цей район, а й усі прилеглі кладовища разом узяті. Помітивши, що ми наближаємося до  нього, тримаючись за руки, він  розплився в посмішці. Від його безмежного здивування та радості в мене навіть звело вилиці. 

— Я що, теж помер…?  — вигукнув містер Рей, перекриваючи шум нічного міста. — Дейве, з якого це часу ти на місці злочину ходиш з кимось  за ручку?  Навіть не так. З яких це пір ти взагалі з кимось на побачення ходиш? 

— З тих самих, з яких ти мене запрошуєш на них, — відрізав некромант, турботливо поправляючи на мені окуляри, щоб цей бовдур часом не потрапив під магію. Від неочікуваної близькості по моїй шкірі майнула холодна хвиля нервів, змушуючи зніяковіти. — Чи може ти хотів, щоб я тебе тримав за руку?

— Боюсь, моя дружина не оцінить, якщо побачить з тобою. Ти їй ніколи не подобався, — зауважив Рей, сьорбаючи свою каву похапцем, щоб викинути стаканчик у смітник перш ніж ми зайдемо всередину. Цікаво, ці двоє завжди так мило сваряться? Ніби подружжя, які разом прожили років п’ятдесят й тепер міряються хто кого переживе. 

— Ще б я їй подобався! — пальці ледь сильніше стиснули мою руку на емоціях. Чоловік відчинив мені двері й пропустив всередину, й поки я оглядала кав’ярню, ці двоє продовжувати буркотіти. — Я ж всіх її жертв можу воскресити, щоб дали свідчення. Бель же не зовсім  дурна.

— Він що, одружився з вбивцею…? — тихо поцікавилася у містера Сакреда, міцніше хапаючи за лікоть. Не хотілося б, щоб в нього вселився дух жертви чи ще гірше — якогось маніяка. Мені завтра ще з Флай бавитися весь день. 

— Гірше, міс Лавлі, — гучніше відказав чоловік, оглядаючи залу прискіпливим поглядом. — Цей бовдур одружився з вчителькою  психології, яка професійно виносить мозок своїм студентам і вчить їх любити життя. А некроманти, як ви розумієте, точно знають, що без мізків адептам робити нема чого. 

— Не слухайте його, красуне. Цей здохлик колись працював з нею та навіть намагався залицятися. А вона обрала мене, —  переможно засмикав він бровами, а потім все ж таки заспокоївся та замовк, дозволяючи Дейву виконати свою роботу. 

Всередині кав’ярні пахло не свіжозмеленою кавою та корицею, як мало б бути в нормальному закладі, а дешевим одеколоном, залізом і чимось нудотно-солодким, що відразу нагадало мені про зіпсовані продукти в холодильнику моєї тітки. Світло від ліхтариків Рея танцювало на розбитій вітрині, вихоплюючи з темряви крихти печива, які в цій напівтемряві здавалися кривавими плямами.

Я зробила обережний крок вперед, намагаючись не наступити на щось, що краще було б залишити недослідженим. Оглядаючи зал, я очікувала побачити щось незвичне. Прозорі силуети, натяк на якісь форми іншого  життя, холодні плями, що змушували шкіру некроманта вкриватися сиротами від холоду.. Але нічого цього не було. Тільки важка тиша, яка тиснула на вуха, ніби кав’ярня затримала подих, чекаючи на вирок.

— Де вона? — спитала я, намагаючись помітити хоч якісь ознаки примари.

— Тут немає примари, міс Блум, — відповів він спокійно, все ще повільно розглядаючи залу та декілька квітів, які лежали посеред підлоги. Рей, який якраз закінчив вивчати барну стійку, завмер з піднятим у руці блокнотом. Він повільно повернувся до нас, і в його очах читалося таке щире нерозуміння, що на секунду мені навіть стало його шкода.

— Як це «немає»? — перепитав слідчий, роблячи крок до нас. — Вбиті люди завжди залишаються на місці злочину, хіба ні? Вони тримаються за свої останні хвилини, як за рятувальний круг, аж поки ми не защіпнемо кайданки на руках того, хто відправив їх до пращурів. Ти ж мені  сам це казав сто разів. Хіба ні? 

— Казав, — Дейв підійшов до стійки й провів пальцем по поверхні, де лежав розкиданий цукор. Він підніс палець до обличчя, принюхався, і його брови ледь помітно зсунулися до перенісся. — Але тут нікого немає. Навіть не фонить смертю. Ніби її тут навіть не було. 

— Може, жертва пішла на світло?  — припустила я, невпевнено озираючись. — З чого б це їй залишатися там де її вбили? Це не найприємніше місце у світі. 

— Смерть — це не автобус, міс Лавлі. Вона не відходить за розкладом, — пирхнув містер Дейв, сховавши блокнот до кишені куртки. —  Якщо хтось помирає насильницькою смертю, він лишається прив’язаним до місця злочину аж поки не відчує полегшення. А тут аж  занадто чисто, — раптом сказав він. — Жодного відбитка, жодного залишкового сліду. Ніби хтось цю не впокоєну душу вкрав, щоб ми не змогли її допитати. 

— Ти хочеш сказати, що в нас завівся колекціонер душ…? — голос Рея став тихішим, позбувшись того оптимістичного відтінку, що був на вулиці.  —  І нащо йому здалися ті примари? Він їх що, зжерти зібрався? Яка вигода від цього?

— От впіймаєш вбивцю й спитаєш у нього, яка вигода, — Дейв нарешті подивився на мене, і спробував заспокоїти мої нерви. —  Я гадки не маю, для чого це комусь. Це не моя робота —  шукати мотиви всіляким бовдурам і виправдовувати їх. Якщо так цікаво, можеш поцікавитися у своєї дружини, чим мотивувався злочинець.