Розділ №6. Однозначні дотики та нерухомість

ДЕЙВ САКРЕД:

Ділити з кимось свій особистий простір  — це добряче випробування для інтровертів. Ділити його з відьмою, яка переймається, що в тебе на швидкості забереться примара та спровокує аварію — ще важче випробування. Доводиться немов у дитячому садочку періодично триматися за руки, в перервах між тим, як перемикати швидкості на автівці. 

— Міс Лавлі...? — покликав свою рожеву фею, котра зрештою вчепилася в мій лікоть та мирно стала дивитися на нічну дорогу. — Може ви мене нарешті відпустите? Тут немає жодних примар і ми майже дісталися до місця. 

— Не пущу, — хилитнула вона головою. — Вони можуть неочікувано вискочити посеред дороги, влізти у ваше тіло і станеться аварія. Це вам можна помирати скільки завгодно — ви все одно не побачите нічого нового на тому світі. А мене вдома чекає Флай. Навіть якщо я потім воскресну, вона за цей час розмалює мені квартиру так, що її потім жоден псих не купить. 

— Не переживайте ви так, я вам допоможу з цим, — спробував заспокоїти відьму, але певно щось пішло не так й вона саркастично посміхнулася мені. — Та не воскреснути! Продати вашу квартиру допоможу. Я працюю з нерухомістю ж. Когось та й знайдемо, щоб купили. 

— Дуже вдячна за таку щедрість, містере Сакред, але я б воліла не продавати житло, а дожити в ньому хоча б до першої зарплати, — відрізала Блум, проте пальці на моєму лікті ледь помітно розслабилися й вона нарешті розслабилася в кріслі.

У салоні автівки запанувала тиша. Приглушене буркотіння мотора та тихий шелест шин по мокрому асфальту розбавляли нічний спокій. Я крадькома кинув погляд праворуч й помітив, що моя «рожева фурія» випадково заснула. Певно, боксерське минуле, виховання занадто активної сестрички та наше знайомство  добряче вичавило з неї залишки енергії. А так і не скажеш, що якихось пів години тому  вона  хотіла перетворити мою щоку на першокласну відбивну. 

Десь на глибині душі закралося неприємне відчуття через те, що я змусив її плентатися посеред ночі на місце злочину. Але воно швидко минуло, як тільки зустрічна машина вирішила мене засліпити протитуманними фарами й мені довелося різко крутнути кермо. Розслаблене тіло Блум хитнулося і її тендітна долоня, яка до цього мертвою хваткою тримала мій лікоть, передбачувано сповзла вниз і надзвичайно впевнено приземлилася прямо на моє стегно.

— Щоб вас, міс Лавлі…! — прошепотів собі під ніс, намагаючись не сильно акцентуватися на тому, як крізь цупку тканину штанів відчувалося її тепло пальців. Магія купідона всередині неї, навіть під час сну, продовжувала ледь помітно пульсувати, змушуючи моє серце пропустити удар, а потім зрадницьки прискоритися. Її пальці рефлекторно стиснулися, коли вона сонно мостилася в кріслі й мені вартувало добрячих зусиль тримати себе в руках. —  І це ще я збоченець...?

Якби зараз хтось зазирнув у салон моєї машини, мене б точно заарештували без суду й слідства. Я намагався сидіти максимально непорушно, затамувавши подих і дивлячись на дорогу з таким зосередженим виглядом, ніби складав іспит на екстремальне водіння. Рука Блум тим часом влаштувалася на моїй нозі з таким комфортом, ніби все своє життя провела там. Ба більше — на наступній вибоїні дівчина зітхнула, повернулася набік і її голова плавно сповзла з підголівника прямо мені на плече. 

— Прекрасно, Дейве. Просто ідеальний початок робочих стосунків, — прошепотів я собі під ніс, намагаючись не рухати лівим плечем.

Десь  попереду нарешті замиготіли відблиски захисної стрічки, яку виставили по периметру кав’ярні. Я обережно, намагаючись не робити різких рухів, припаркувався коло цілодобової кав’ярні «Випічка Сари». За звичайних обставин тут пахло  свіжими круасанами й корицею, але зараз весь периметр був затягнутий жовтою стрічкою розслідування, а на ґанку топтався похмурий Рей зі стаканчиком кави в руці. 

— Міс Лавлі…? Блум…? — тихо покликав я, злегка повівши плечем. Дівчина щось невдоволено пробурмотіла уві сні й лише сильніше притиснулася до моєї куртки, поки її пальці на моєму стегні ледь помітно стиснулися. Я глибоко вдихнув, нахилився до її обличчя і легенько торкнувся її плеча. — Блум, прокидайтеся. Ми приїхали.

Малинові очі миттєво розплющилися. Якусь секунду вона дивилася на мене абсолютно невідомим поглядом, а потім її зіниці різко розширилися, забарвлюючись у небезпечний рожевий відтінок. Інстинкти колишньої боксерки спрацювали раніше, ніж увімкнувся мозок. Її вільна права рука піднялася, цілячись мені прямо в щелепу в черговому смачному ляпасі. Але цього разу я був готовий до такого вітання та встигнув перехопити  її тонкий зап’ясток всього в кількох сантиметрах від свого обличчя, через що вона мало не втулилася в мене.

— У вас погана звичка лупцювати людей, — прошепотів їй мало не в губи, не в змозі відірвати погляду від її дивовижних малинових очей. Ми знаходилися настільки близько, що я бачив кожну золотаву іскорку в її зіницях. Точно відьма. Підступна, красива відьма, яка руйнує мою нервову систему за мої ж власні гроші.

Блум важко дихала, її погляд ковзнув по моїй руці, що тримала її зап’ясток, потім на нашу цілком двозначну позу. Варто їй було нарешті зрозуміти, де знаходилась  її ліва долоня, як вона миттєво відсмикнула руку та вирівнялась. 

— Це не у мене “погана звичка лупцювати людей”. Це у них погана звичка розпускати свої руки до мене, — мовила вона, різко відвернувши погляд у бік вікна, намагаючись  перевести дихання. Її погляд раптово завмер, помітивши за склом жовту поліцейську стрічку. — Почекайте... Ви працюєте з нерухомістю... Чому ми на місці злочину?

— Тому що мертві люди в якомусь сенсі теж нерухомість, Блум. Вони нікуди не поспішають, не змінюють адресу проживання без мого відома і займають чітко відведені квадратні метри під землею. Хіба це не схоже? 

— Не зовсім, — надула вона щоки. — Є ще кремація… І тоді вже ваша “нерухомість” цілком рухомо полетить у всі сторони світу. Але то таке… Що ми тут забули?