Розділ №5. Запрошення на побачення

ДЕЙВ САКРЕД:

Холодна пара зірвалася з губ. Я сидів за столом у своєму кабінеті, втупившись у контракт, підписаний міс Лавлі, і намагався зрозуміти, чи не підписав я випадково договір на продаж власної душі. “Тисяча золотих за виклик”, — прочитав я вдесяте. Для мене це було не великою сумою  — батьки мені залишили круглу суму після своєї смерті, та і я сам заробляю непогані гроші. Але відчуття, що я потрапив у пастку ніяк не покидали. Навіть не у пастку, а скоріше вже в обійми, передбачені регламентом. Моя фінансова грамотність зараз нагадувала кардіограму мерця: рівна лінія, що обіцяла швидке банкрутство.  Втім, це була доволі мізерна ціна за можливість побути по-справжньому на самоті. 

На столі, поруч із контрактом, лежав зламаний амулет. Його вигляд навіював таку ж тугу, як і мої перспективи на вечір. Без цієї штуки я був майже беззахисним перед будь-яким духом, що мав бодай краплю нахабства. А нахабства у привидів, як казав досвід, було значно більше, ніж у живих клієнтів. Мої очі на мить здійнялися на привид батька, який завис у повітрі прямо над моєю полицею з книгами. Не знаю, що справило на нього більше враження — моє нове особисте життя чи магія Блум, але він розтанув у повітрі на годину і не повертався, аж поки моя рожева фея не вийшла за двері. 

— Тобі не набридло переслідувати мене стільки років…? — стомлено запитав, відкладаючи контракт в шухляду. —  Може, мені запропонувати тій відьмі пожити тут? Того дивись, ти втомишся плентатися по дому, плюнеш на все і нарешті підеш на той світ. 

Батько у відповідь лише важко зітхнув та продовжив мовчки дивитися на мене з якимось смутком. Його очі все ще потопали в розрідженому чорнилі. Від срібла, яке колись світилося в його зіницях більше нічого не залишилося. Й через тільки років мені здавалося, що від батька теж мало що залишилося. І як в колишнього некроманта може бути стільки жалю, щоб не йти на світло цілих двадцять років…? 

— Ти будеш вічно злитися на мене за те, що я вмовив вас поїхати того дня…? — почав було заїжджену пластинку, але телефон на столі раптово загудів і наша традиційна хвилинка скиглення закінчилася так і не почавшись. На екрані засвітилося ім’я Рея — місцевого слідчого, який, здається, поставив собі за мету скоротити моє життя щонайменше вдвічі.

— Дейве, моє улюблене недобите зомбі! — бадьоро почав Рей, викликаючи в мене приступ мігрені від своєї життєрадісності. Як для того, хто постійно бачить вбивства, у нього було занадто багато її.  Відчуття, ніби він щойно випив три горнята кави поспіль і виграв у лотерею нерухомість. — Як там твої потойбічні справи? Ми з тобою так давно не бачили один одного…

— Рею, — прохрипів я, потерши перенісся. — Ми бачились з тобою на тому тижні. Я в житті не повірю, що у тебе почався склероз. Тому давай пропустимо прелюдію і ти нарешті скажеш, що ти від мене хочеш цього разу. 

— Та як же без прелюдії…? — обурився слідчий, поки я нервово поглядав на батька, який від цього спектру емоцій в слухавці втік у сусідню кімнату. Хоч якась користь від цього радісного  поні була. — Може я тебе на побачення вирішив запросити! 

— Знаю я твої побачення на місці злочину… Знову хтось помер? — скривився, згадуючи обіцянку студентських років. Знав би, що він мене буде експлуатувати все моє життя — наклав би на себе закляття німоти. — Що за люди такі… Їм що, більше немає чого робити, окрім як вбивати один одного? 

 — От приїжджай і спитай у міс Боунс, що це за егоїстичний виродок вирішив зіпсувати нам з тобою вихідні, — він зробив коротку паузу, і я почув шурхіт паперу.

— Здалося мені побачення з нею, — протягнув я, поглядаючи на зламаний амулет. Без нього вийти на вулицю було б самогубством, а новий приїде через кілька днів. 

— Мені теж не здалося, але вбивця якось не спитав моєї думки, — засміявся Рей. — А якщо серйозно — приїжджай. Я кинув тобі адресу повідомленням. 

— Гаразд, — зітхнув я, здаючись. В голові майнула дурна особливість мого портативного амулета на ніжках. —  Але прибери всіх з місця злочину. Я приїду, зроблю свою справу та кину тобі висновок. 

В голові неприємно загуло. Цікаво, моя нова підопічна далеко вже від’їхала? Пальці повільно знайшли новий контакт та натиснули на виклик. Хоч би вона мене не послала за те що ганяю її туди-сюди. 

— Міс Лавлі, ви ще не далеко від’їхали? — ніяково запитав, відчуваючи дивну провину перед нею. 

— У вас для мене з’явилося якесь завдання? — її голос змінився настільки різко, що я майже побачив як вона засвітилася від радощів. Вперше чую, що людина настільки раділа незапланованій роботі. 

— Можна й так мовити... Нас з вами запросили на побачення в якусь кав’ярню, — приречено зауважив, здіймаючись з нагрітого місця в пошуках стандартного набору некроманта. Треба було зібрати речі. — Ви зможете повернутися? 

— Яке ще побачення…? — її тон миттєво став крижаним та галасливим, ніби я її в ліжко запросив. — Ми з вами домовлялися на кладовища, а не на сумнівні зустрічі. 

— Та буде там труп, не переймайтеся ви так, — заспокоїв я її, нарешті дозволивши собі усмішку. Ця фея не переставала мене дивувати. Вперше бачив дівчину, яка з більшим задоволенням поїхала б на цвинтар, ніж у кав’ярню. — Я чекатиму вас тут, поїдемо моєю машиною. Вам багато часу потрібно буде?

— Буду за двадцять хвилин, — пробурмотіла вона, похапцем кудись йдучи. На фоні почулися клаксони й виклик перервався. 

Цікаво, ця дівчина завжди була такою…? Наскільки важко їй було жити в соціумі, що зараз вона з радістю обрала підробіток у некроманта? Варто буде якось зблизитися з нею. Якщо ця фея зуміє своїми дотиками відправити батька на світло, я готовий заплатити їй круглу суму та обіймати без перестанку весь день. 

_______________________

Привіт вам) Як книга? Подобається? Не забувайте тицьнути лайк і написати кілька слів у коментарях. Що б ви обрали? Безлюдне місце повне тиші, чи побачення в гарному людному місці? Я б залюбки пожила на безлюдному острові.