Розділ №4. Моє особисте прокляття

БЛУМ ЛАВЛІ:

Блум... Блум... Блум...! Твоя беззаперечна любов до грошиків і ще беззапечерніша огида до живих людей колись тебе погубить! Так і знай! Он! Навіть спокусилася на пропозицію першого ліпшого некроманта роздавати ляпаси духам й поїхала до нього додому. А той і радий. Ще й навмисно описав ідеальні умови праці: відсутність живих істот, багато грошиків,  вільного часу та можливість законно роздавати копняків. Єдиний мінус — доведеться інколи торкатися його, але то таке. Головне, щоб не закохався, бо романи на робочому місці нікого ще не доводили до добра. До речі... 

— Як ваше серденько? — турботливо перепитала, розглядаючи його зіниці. Наче не розширені. І в обійми не кидається. Цікаво, на скільки вистачить його витримки проти моєї магії? 

— Не переймайтеся, інфаркт ще не схопив від вас, — спокійно відповів він, сидячи в кріслі з перев'язаною рукою й намагаючись полагодити амулет. Але певно виходило погано, тому що він здався і залишив його на столі. — А що? Ви зібралися його добити? Побійтеся бога... Якщо воно ще раз помре, і я почну бачити окрім духів ще якусь гидоту, то я випишу вам чек на довічне утримання. І так доводиться вертітися з цим проклятим даром, як тільки можна. 

— А що так?  Не подобається ваша магія? — поцікавилася, заглядаючи періодично в чорнильні очі, щоб перевірити його ліміт. — Як на мене, вона у вас доволі хороша. Не треба бачити живих людей. Слухати чужі претензії.

— Гадаєте мертві люди приємніші? Аж ніяк, міс Лавлі, — зауважив він, поглядаючи на свою поранену долоню. — Вони так само сваряться та псують іншим настрій. Тільки при цьому ще й не мають жодних обмежувачів, які їх стримували при житті. Іншими словами, їм вже немає чого втрачати, от і роблять всілякі дурниці.  

—  Мертві люди, містере Дейв, мають одну незаперечну перевагу, — роздумувала в голос, згадуючи історію своїх батьків.  — Вони зрештою зникають і перестають псувати наше життя. На відміну від живих.

— Я б з вами посперечався... — багатозначно протягнув містер Сакред та перевів погляд за мою спину. Я рефлекторно повернулася, шукаючи поглядом що ж саме він там розглядав, але так і нічого не побачила. — Ваша магія працює від дотиків?

— Так. Чим довше я торкаюся людини, тим більше хороших почуттів вона до мене відчуває, — знизала плечима. — Також, якщо довго дивитися комусь в очі, магія теж може спрацювати. Тому я намагаюся взагалі уникати людей. Значно легше, ніж потім розбиратися з наслідками...

— Міс Харпі випадково сказала, що вам дістався цей дар від батька. Хіба він не пояснював  як з ним справлятися...? — запитав чоловік, потираючи промерзлі долоні.

— Цей покидьок зник відразу ж, як померла мама. І його ані краплі не турбувало те, що я залишилась одна з маленькою сестрою на руках, — відрізала. В голові неприємно загуло від спогадів і я подумки вилаялась. Жахливо захотілося вдарити найближчу стіну кулаком, але, боюсь, містер Сакред не оцінив би подібного жесту. — Якщо я зустріну його колись ще раз, то вб'ю власними руками.

— ...виходить, що ви виховуєте молодшу сестру самі? — шоковано видихнув некромант. — А де вона зараз...?

— З тіткою... Мені добряче пощастило, що вона частково взяла на себе виховання цього маленького шила і часто забирає її до себе. Так у мене є можливість трохи заробити грошей. Флай — те ще чортеня, — скривилася, згадуючи мале чудовисько, яке тільки те й робить, що літає по дому. Їй то добре! На стелі малює фарбами. А мені, щоб змити, доводиться драбину шукати. — А чому ви запитали про магію...? Щось відчуваєте...? Серце калатає?

— Скоріше нерви... — констатував факт мій роботодавець і знову втупився кудись за мою спину. Та що він там бачить такого? У мене що, крила виросли?

— На що ви так дивитесь..? — не втрималась і озирнулася назад, в черговий раз не помічаючи нічого особливого. Звичайна така стіна, шафа, дзеркало —  нічого особливого. І навіть німба не виросло. — Ніби зібралися шафу розбити молотом. У вас якась особлива ненависть до меблів?

— З меблями простіше — їх можна викинути з дому. А от примару невпокоєного некроманта настільки легко позбутися не вдасться — продовжував він свердлити поглядом ту саму точку. — Їх навіть ритуалами не виженеш зі свого життя.

Чоловік стомлено відкинувся на стілець та видихнув з рота пару. Мені згадалося, як він так само замерз, коли з'явилася Булочка. Невже це на нього впливали так привиди? Тоді чому, коли він звалився на мене зверху, його тіло відразу ж потеплішало? Невже це через мою магію? Чи, можливо, це на нього подіяв цілющий ляпас...? Не довго думаючи, я вирішила перевірити свою теорію та здійнялася з нагрітого місця, ступаючи до містера Сакреда. Напевно у мене був занадто кровожерливий вигляд, тому що він здивовано вирівнявся і відразу ж запитав:

— Що це ви зібралися робити з таким виразом обличчя...? — нервово сковтнув  він слину, зміщуючи погляд вже у мій бік. — Міс Лавлі, якщо ви знову думаєте мене покалічити чи вбити — подумайте ще раз. Остання моя смерть не принесла  ні мені, ні винуватцю нічого хорошого.

— Та здалися ви мені мертвим, — розчаровано протягнула, ступаючи ще ближче й опираючись рукою на стіл поруч. Цікаво, якщо я його обійму, цього буде достатньо, щоб той привид зник? — Я доволі корислива дівчина. А від мертвого роботодавця немає ніякої користі. Хіба що ви  зібралися спадщину на мене переписати з якогось дива.

— Єдина спадщина, яку я залюбки на вас міг би зараз переписати — це привид  мого батька. Не хочете...? — допитливо здійняв він брови, здіймаючись зі стільця й не відводячи погляду від моїх очей. І як цей чоловік примудряється блокувати мою магію...? В нього що, імунітет якийсь?

— Не хочу, — ображено  буркнула, переслідуючи мою жертву, яка чомусь тактично відступала. — Годі тікати, містере Сакред! Я тут, між іншим, намагаюся виконувати свої майбутні посадові обов'язки! Тому стійте на місці. Знаєте, як важко обійняти того, хто тікає?