Розділ №3. Спокуслива пропозиція

БЛУМ ЛАВЛІ:

Та що за збоченець такий неправильний! Я ж навіть не торкалася його! Навіть в очі не дивилася! А він все одно накинувся на мене! І знову дивиться цими своїми закоханими очима, ніби я не купідон, а ванна з кавою!  І ж красивий ще й, гад! Дарма, що некромант. Волосся он яке відростив гарне. Очі ніби ртуттю переливаються. А голос такий, що можна ненароком квартиру переписати та не стямитись. Шкода, що збоченець… А я мало не повірила йому…

— Та скільки можна?! — викрикнула, здіймаючись з підлоги, поки той оговтувався від мого ляпаса. Пальці все ще горіли від удару, а цьому хоч би що! — А ще казав, що не цікавлять стосунки. Чого тоді руки свої розпускаєте, якщо не цікавлять?! 

— М'яв...? — пробасив чоловік, кліпаючи своїми чорнильними очима з підлоги. Він ображено подивився на мене з-під лоба й засмучено здійняв поранену руку. — М'я-я-яв! 

Чоловік подивився на долоню, з якої стікала кров, потім знов на мене й став ображено  спопеляти  мене своїми очима. Ще й так багатозначно, що в мені навіть зачатки совісті прокинулися й мозок став працювати. Погляд відразу ж зачепився на скло й розтрощену вазу, потім за цього красеня  і я вкотре ладна була вдарити себе по лобі.  От же дурепа! От же нещасна! Цей бовдур тебе від вази врятував, а ти йому ляпаса...! Ще й так смачно поцілила, що він аж нявкати навчився... 

— З вами все добре...? — ніяково пискнула, розглядаючи двометрового кістлявого чоловіка в чорному костюмі, який ображено облизував поранену руку. Наче... Кицька, котра нещодавно померла. — Булочка...? 

Некромант так і завмер з висунутим язиком, здіймаючи на мене свої примарні очі, в яких переливалося чорнило. Невже таки стара кицька, яка обожнювала лежати на моїх колінах колись, влізла в тушку цього задохлика? І як лишень зі своїми габаритами влізла в цього худорлявого? Втім... більше не було кому вселялися. Це тільки вона полюбляла  скидати з полиць усе підряд, щоб її нарешті помітили та погладили животик. Міс Харпі часто жалілася на неї, але певно не думала, що крім свого дядька тут ще й веселиться привид її улюблениці. 

— Бу-у-улочка? — знову покликала кицьку, щиро сподіваючись, що завтра забуду все це як страшний сон. Перед очима майнув спогад величезної пухнастої лапочки і я скептично здійняла брови, намагаючись зіставити розкішну аристократку з цим кістлявим непорозумінням. — Хоча яка з тебе булочка з такими то формами...? Тобі до неї ще  їсти та їсти... 

— М'яв... — погодилась вона та обережно стала на колінах повзти у мій бік, виляючи стегнами як істинна панянка. Принаймні вона так думала. 

— Іди до мене, маленька моя... Я тобі шийку погладжу... Хочеш? — турботливо запитала, намагаючись не сильно розглядати як чоловік вишукано  розмахував своїм задом, поки повз у мою сторону. Й ніби того було мало, це чудовисько прогнуло спину й сіло переді мною, випрошуючи ласки й мало не буцаючи лобом в ногу. — І от що з тобою робити тепер...? І що це за некромант такий неправильний, в якого забираються всі кому не ліньки? 

Робити було нічого, тому я все ж таки присіла поруч й м'яко протягнула руку до колючої щоки. Ніби по команді чоловік поклав своє обличчя мені в долоню й перевів на мене свій погляд. Хто б міг подумати, що ця стара кицька знову буде в мене вимагати ніжностей. Ще й в тілі цього нещасного. З цього ракурсу, він навіть видавався доволі милим, якщо не рахувати колючої щоки, по якій я проводила кінчиками пальців. 

— Що ви...? — прошепотів низьким голосом некромант, поки я торкалася його шиї так, як колись обожнювала кицька. Помутнілий погляд раптово спалахнув рожевим, а я так і завмерла на місці від чергової зміни настрою некроманта. — Якого біса...?

— Булочка...? — підозріло примружилась. 

— ...так мене ще ніхто не називав, — вичавив з себе красень, розглядаючи щось над моєю головою. 

 — Ти не булочка... — ображено зауважила, намагаючись зрозуміти в який момент цей збоченець повернувся до свого тіла. — А де ділась кицька...? 

— Полетіла щасливою на той світ, — тільки й мовив чоловік, відсторонившись від мене та протираючи щоку. Варто було його долоні торкнутися щетини, як він тихо вилаявся й ображено перевів на мене свої очі. —  Ви навмисно вирішили мене доконати сьогодні? Спочатку захисне коло порушили, потім на захисний амулет наступили. Ляпаса дали, коли я вас рятував. А зараз руку порізали. Ви зі всіма чоловіками так чи це я такий особливий? 

— Зазвичай чоловіки обходилися одним ляпасом, — винувато зауважила, згадуючи своїх залицяльників, які від будь-якого мого дотику закохувалися й починали розпускати свої руки. — У мене купідони потопталися в генах, тому моя магія живе своїм життям і закохує всіх підряд. От я й подумала, що вас теж зачепило. 

— І ви не додумались ні до чого кращого ніж покалічити мене? — примружився від болю некромант й дістав з долоні шматочок скла. —  Єдине почуття, яке ви у мене викликаєте — роздратованість та щирий корисливий захват. 

— Захват? — перепитала я. — Я вас настільки сильно вдарила, що ви слова стали плутати...? 

— Хотілося б, — хитнув він головою, прикриваючи обличчя довгими пасмами волосся. — Але схоже, що ви добряче роздаєте ляпаси не лише живим людям.  Й було б зовсім шкода втрачати таку можливість спростити своє життя. 

— Про що це ви...? — насторожено перепитала, але чоловік лише кровожерливо посміхнувся й вивчаючи став розглядати мене. Ще й не закохано, як в нашу першу зустріч, а так наче побачив величезний мішок з грошима перед собою. 

— Міс Харпі сказала, що вам потрібні гроші. Як, щодо невеличкого підробітку? — видав він, змушуючи мої брови злетіти до небес. Оце то я стукнула бідолаху... Останній розум втратив. — Робитимете те, що зараз, й отримуватимете собі стабільну зарплату. Що скажете? 

— Ви що, хочете, щоб я вам ляпаси давала за гроші? — протягнула, шоковано шукаючи зачатки здорового глузду у цього чоловіка. — Побійтеся бога. Ви себе переоцінили. Я колись боксом займалася. А ви вже бували на тому світі, значить здоров'ячко у вас погане. На довго вас не вистачить.