Розділ №2. Зомбі не першої свіжості

ДЕЙВ САКРЕД:

Варто було мені відчинити вхідні двері, як вечірнє повітря наповнило легені і я з якимось приреченим поглядом вперся у ту саму рожеву фею, котра ще зовсім нещодавно хотіла мене цілком заслужено  скалічити. Мені здалося, що навіть примари були більш щасливі мене побачити, ніж вона. Ми синхронно ступили крок праворуч. Потім ліворуч. Зрозуміли, що мислимо однаково й рештою, мило вилаялись і вперлись поглядом один в одного. 

— Проходьте першою, — пропустив її, намагаючись не занадто сильно кривитися від згадки про удар. — Ви щось забули всередині? 

— Вас впокоїти забула, — посміхнулася моя фея та сунулась крізь вузьку щілину між мною та дверним отвором. — Якщо дуже бажаєте, можу надолужити. 

— Я б на це залюбки подивився, — мало не розсміявся від нісенітниці й пішов слідом за нею. Так щоб перевірити, що вона нічого не накоїть з будинком, та в надії, що в перервах між буркотінням зумію таки перепросити за той незграбний поцілунок.  — І як ви зібралися впокоювати некроманта? 

— То ви некромант? — аж стала вона на місці і якось по новому стала розглядати мене. Наче я раптом перетворився у її очах зі свіжого зомбі із залишками мізків у якогось зіпсованого, далеко не першої свіжості та без ознак розуму. — Що ж ви, пане некроманте, живих дівчат цілуєте? Невже мертвих не знайшлося? Чи приїлися?

— Я взагалі не любитель поцілунків. Ні з живими, ні з мертвими, — аж пересмикнуло від спогадів про всіляких привидів, які прагнули наостанок повеселитися моїм коштом. — Кажу ж вам, у тому фортепіано жив дух старого ловеласа. Й через те, що ви зруйнували захисне коло й наступили на мій амулет, він у мене вселився. Цілував вас — він. Я до цього не мав жодного відношення. 

— То вас двоє збоченців було? Яка прикрість... Треба було обом дати в колінну чашечку...  Хоча, чого це я, — завмерла вона на місці, приміряючись до моєї цілої ноги. — Раз примара своє отримала, то я цілком можу стукнути вже вас.

— Не можете, — буркнув їй, ледь шкандибаючи слідом. — Це я отримав від вас удар, а не він. Той гад якраз таки щасливо полетів на світло і нічого не відчув. Тому якщо хочете відновити життєву справедливість, вам доведеться злітати на той світ і надавати копняків уже йому. Але це зовсім не рентабельно. До того ж нормальні люди не повертаються з потойбіччя. 

— Не правда, — зауважила красуня, заходячи в ту саму залу, де ще нещодавно я притискав її до стіни. Перед очима майнув спогад, в якому вона дивилася на мене своїми малиновими очима і я пересмикнувся, в надії розвіяти це дивне почуття. — Некроманти спокійно собі повертаються назад, тому й можуть бачити мертвих. Думали я зовсім дурепа? 

— Що ви, пані! — відхрестився обома руками, поки вона спокійнісінько вмостилася за фортепіано, де ще нещодавно сидів дух. — Я ж сказав вам, "нормальні люди". А некроманти, давайте чесно, на "нормальних" зовсім не схожі. 

— Це ви з власного досвіду знаєте? — ледь посміхнулася вона, налаштовуючи інструмент. В кімнаті розлилася неприємна катавасія звуків і я примружився, тільки б не чути її. Після виселення духа в голові все ще неприємно гуділо, й найменше чого хотілося — слухати музику.  — Як мило. 

— Якби у вас вселялися всілякі духи, ви б так не казали, — ледь скривився знову, опираючись ліктями на чорну глянцеву кришку. — А якщо чесно, мені прикро, що я вас поцілував. Вибачте за недолуге непорозуміння. Я попереджав господарку, що в домі на час екзорцизму немає бути жодної живої душі. Але вона не взяла  це до уваги. Вас тут не мало бути.

— Мене в принципі не мало бути в цьому світі, — невдоволено смикнула вона губами й перевела на мене черговий вбивчий погляд, перш ніж знову повернутися до налаштування. — Але що поробиш? Я занадто живуча. 

— Живуча, це добре, — відповів я, відчуваючи, як по шкірі раптом пробіг крижаний холодок.

Пальці, якими я тримався за кришку піаніно, раптово посиніли, ніби я занурив їх у крижану воду. Серце пропустило удар, а з рота вирвалася пара. Ніби... Ніби той ловелас не зник, а залишився тут. Але це було неможливо! Я своїми очима бачив як той збоченець щасливо полетів на світло після поцілунку!  Я вже хотів було вилаятися від поганого передчуття, коли мій погляд мимоволі ковзнув до високої антикварної шафи, яка стояла впритул до інструменту. Там, на самій верхівці, у густій тіні, вимальовувався напівпрозорий силует. 

Дідько! Ще одна примара! Велетенські очі чорної кішки світилися фосфорним голодом, а хвіст зневажливо сіпався.  Вона нахабно махнула лапою, штовхаючи важку керамічну вазу, що стояла на краю полиці. Інстинкти, відточені роками роботи з потойбіччям, спрацювали бездоганно. Я рвонувся вперед, накриваючи собою відьму в останній момент. Старезна ваза розбилася вщент об мою спину, розсипаючись уламками по підлозі. 

— Якого біса...? — прохрипіла фея під мною, спопеляючи своїми малиновими очима. Знову. Якась дивна у нас випрацювалась традиція. Не те щоб я був зовсім проти, але її кровожерливий погляд не обіцяв мені нічого хорошого.  — Вам робити нема що...?! 

— Полежіть хвилинку, — вицідив з себе, ледь стримуючись, щоб не вилаятися при дамі. — Я дуже зайнятий насправді...

— Доведенням мене до магічного зриву? — прошипіла піді мною фея, а потім додала собі під ніс пошепки. — Дурепа… Майже купилася…

Погляд піднявся, вихоплюючи серед тіні чорну нахабу. Пальці здійнялася в її бік та я з якимось особливим задоволенням схопив її магією та одним рухом спустив на землю. Вона, правда, навіть не помітила цього, але мені вже було не до того. Я розлючено нависав над дівчиною, захищаючи її від темряви й оповиваючи примару в кокон. З тваринами було всіляко легше працювати. Їх навіть не треба було впускати у своє тіло. Достатньо було лише закувати в магію та потримати хвилин п'ять й вони заспокоювалися та зникали. Але, певно, запас мої  вдачі на сьогодні був вичерпаний, тому що перш ніж я встигнув відправити її на той світ, мені прилетів добрячий такий ляпас та удар в живіт.