Розділ №1. Звичайний середньостатистичний збоченець

ДЕЙВ САКРЕД:

Гарячі  губи ледь відчутно тремтіли під моїми губами. Десь в грудях віддавалося чуже серцебиття, поки мої руки стискали тонкі зап'ястя  зверху.  Темна пелена перед очима стала поступово розсіюватися, залишаючи після себе  п’янке відчуття збудження та величезні очі, схожі на вино з малини. Такі спокусливі, й такі близькі, що я навіть міг побачити відображення свого спантеличеного обличчя в їхніх зіницях. І лють власниці, яка з кожною секундою набирала обертів. 

— Що тут відбу...? — тільки й встиг вимовити захриплим голосом. Але перш ніж встиг договорити, відчув добрячий удар в коліно, який прошив ногу й поштовх. Мої суглоби зрадницьки підігнулися і я впав на підлогу, боляче вдарившись плечем об ніжку піаніно.

Десь біля стіни, стояла спантеличена, розлючена дівчина й вишукано лаяла мене на чому світ стоїть, поки я лежав на холодній підлозі й не міг поворухнутися від подиву.  Привид піаніста, який ще секунду тому стікав чорними, в’язкими емоціями, раптово  спалахнув рожевим світлом й ніби нічого не сталося сунувся на той світ! 

— Свята Безодня... — прохрипів я, переводячи погляд на свою “рятівницю”, яку з милості цього недоумка поцілував. Знати б ще як це тепер пояснити їй так, щоб не мати вигляд божевільного...  Хоча, судячи з її багатозначного погляду, вона вже встигла разів десять назвати мене таким і ще й поховати десь в лісі. 

— Що за  недобитий збоченець... — розчаровано прошепотіла вона собі під ніс, намагаючись відновити дихання чи то від злості, чи то після поцілунку. — Це ж наскільки треба бути психованим бабієм, щоб втратити всі почуття до своєї жертви... Ще й дивитись так, ніби вперше її бачить...

— Послухайте, це була випадковість… — спробував підвестися, але ногу зрадницьки пробрав біль і я схопився за неї, втрачаючи думку. — Клята магія...! 

— Не переносьте відповідальність на мою магію! — розчаровано буркнула вона. — Навіть якщо у вас серце розривалося від кохання, це все одно не давало вам права торкатися мене.  Псих якийсь...! 

— Я не псих, я... — хотів було виправдатися в її очах, але вона знову мене перебила. 

— Добре, не псих, — хитнула вона головою. —  Просто звичайний середньостатистичний збоченець. Ось, чому я ненавиджу людей. Від них одні проблеми. Як не крути. 

Рожева фурія перевела на мене вбивчий погляд й кинулася за двері. Я дивився їй вслід та не знав, що відказати. Це ж треба було так вляпатися? Мало того, що впустив амулет, який захищав мене від привидів, так ще й натрапив на якусь дівчину. Хоча я чітко казав власникам, щоб у домі не було жодної живої душі, бо цей збоченець міг вселитися й у них. І так дивовижно, що він після одного поцілунку вирішив нарешті піти на той світ без бою. Навіть не довелося ритуал проводити. Ще й вилетів з мене так швидко, ніби хтось йому дав чарівного копняка навздогін.  І ніякої тяги до поцілунків не залишив. Хоча це питання часу, можливо ще вискочить...

Я обережно поворухнув ногою, й застогнав від болю. Удар цієї рожевої феї був професійним. І звідки в такої худої тендітної дівчини стільки сил? Вона що, футболом  займалася у вільний час? Такий відпрацьований удар, ніби вона все своє життя калічила своїх залицяльників. Ба більше — судячи з її реакції, їй це  ще й до біса подобалося робити. 

Шкандибаючи до виходу, я дістав свій телефон й набрав винуватцю своєї робочої травми. Пальці все ще трохи тремтіли — чи то від залишків адреналіну, чи то від того дивного енергетичного розряду, що пройшов крізь мене під час поцілунку. Тому мені вартувало добрячих зусиль, щоб взяти себе в руки й увімкнути більш-менш ввічливий тон. 

— Міс Харпі, — прохрипів я в слухавку, щойно на тому кінці відповіли. — Ми з вами домовлялися, що в маєтку нікого не буде. Якого біса в домі була дівчина? Я ж чітко просив: жодної живої душі під час екзорцизму.  Ви хоч уявляєте, чим це могло закінчитися?

— А ви вже там? Ви ж казали, що прийдете опівночі,  — голос міс Харпі звучав невинно і навіть трохи заклопотано. — От я й попросила налаштувати піаніно перед продажем. Розумієте, інструмент дорогий, а після всіх цих  подій, він звучить жахливо. Я спеціально попросила її прийти раніше, щоб ви не перетнулися. 

— Раніше...? — я мало не зупинився посеред коридору, від подиву. Ця дамочка зовсім втратила здоровий глузд?  — Ви відправили ту дівчину в дім, знаючи, що там розлючений привид...?

— О, повірте мені, Блум себе не дозволить образити, — зам’ялася власниця. — В неї батько був купідоном, а мати — відьмою. От і вийшла…”Вона”. Він би їй точно не нашкодив!  З такою то магією, він хіба що співав би їй закохані оди. А їй терміново треба були гроші. А що власне сталося…? 

«Купідон...?» — майнула думка в голові. Слово зависло в повітрі, наче нісенітниця. Згадався той  спалах рожевого світла, який буквально виштовхнув  привида з мого тіла й відправив щасливим на той світ. Тепер хоч стало зрозуміло, чому дух піаніста полетів на світло настільки радісним. Вона що, закохала його в себе й він через відсутність негативних емоцій, сам полетів на світло...? 

— Купідон, значить... — пробурмотів я, згадуючи її розлючений погляд і вбивчий удар у коліно. — Щось вона не надто схожа на янголятко з луком і стрілами — більше на професійного бійця… Певно в маму пішла…

— Вона колись займалася спортом, — зітхнула міс Харпі. — З її то даром доводиться відбиватися від всіляких збоченців. Самі розумієте... Магію не обирають... А що власне сталося, містере Сакред? Чому ви такий розлючений? Ви що,  посварилися з Блум? 

— Ми доволі мило поспілкувалися, якщо це так можна назвати, — я кинув погляд назад на зачинені двері зали у які те дівчисько вийшло. — Але то таке... Ваша примара пішла на світло й більше вас не турбуватиме. Тому можете не перейматися. Завтра наймані робітники приберуть дім і ми зможемо виставити його на продаж. 

— Яка чудова новина! Дякую вам, Дейве!  Я перерахую залишок гонорару буквально через кілька годин...! — радісно защебетала власниця.