Розділ 10

Двадцять перше століття.

Літо. Сьогодні я знову мандрую до маленького села, настільки далекого від нашого рідного міста, що батьки кожного разу намагаються відмовити мене або поїхати разом. Хоча зараз мені вже двадцять років, вони бачать тільки свою маленьку дівчинку.

Напевно, варто сказати, що я мандрую так далеко зовсім не для того, щоб побачити село. Цього не знають навіть батьки, проте є тут дещо цікавіше.

Почалося все ось як: майже п'ятнадцять років тому ми приїздили в село, бо у батьків були свої дорослі справи. Місцеві розповіли мені силу-силенну різноманітних історій та легенд, серед яких була й оповідь про макове поле серед лісу. Літні люди говорили, що ці квіти виросли на місці смерті янгола, що захищав людей у селі. Одна бабуся тоді сказала, що я дуже схожа на дівчину, у котру був закоханий той самий янгол.

Батьки не зважали на ці розповіді, проте мені дуже закортіло побачити те макове поле. Поки матуся з батьком вирішували свої питання, я пішла до лісу. Пам'ятаю тільки, як почула якийсь лагідний голос, що долинав звідкись з-за дерев. Хтось кликав мене по імені.

Прокинулась я, вже стоячи серед макового поля. Незбагненний сум тоді заполонив мене, маленьку дівчинку, а сльози побігли з очей. З тих пір макове поле не виходить з моєї голови. Щороку я приїжджаю сюди. Спочатку з батьками, а коли подорослішала, почала мандрувати сама.

Ось вже й село видніється. За якусь годинку буду вже біля поля. Насправді я сама точно не знаю, чому приходжу сюди, проте мені здається, що чекаю чогось або когось…

Ось так. Цей ліс вже здається мені рідним. Тепер залишається тільки заснути, а прокинутися вже там, у червоному раю. Очі заплющуються самі собою, а ноги ведуть у невідомому напрямку, ведуть, ведуть, ведуть…

Здається ось воно. Саме так. Серце стискається від незрозумілого мені жалю й смутку, а сльози стікають по підборіддю на землю. Я падаю на коліна перед червоними квітами, торкаюся їх ніжних пелюсток і плачу, чекаючи.

– То ти все-таки дочекалася на мене, дівчино з прекрасними барвінковими очима? – долинув голос позаду.

Я відчула, як хтось наблизився, обійнявши мене. Розплющивши очі, побачила парубоцькі руки в вишиваній сорочці, а ще… Майже невидимі прозорі крила ніжно огорнули мене, як немовля. Ще мить – і вони розчинилися в сонячному світлі, як те марево, проте я знала, що це було насправді. Тепло його рук дісталося моєї душі. Я все згадала…

* * *

– Що це ти пишеш, Марино? – і ось знову він непомітно підійшов та обійняв ззаду.

Усмішка з'явилася на моєму обличчі. Відтоді минуло вже два роки. Ми побралися. Тепер живемо у цьому невеличкому селі, навідуючи батьків. Я відчуваю щастя в кожній миті…

– Нашу історію, любий.

Ось так я відчула на собі обійми янгола. Тепер придивіться до своїх ближніх: можливо, поряд живе справжній янгол?