Розділ 9

Прокинувшись вранці, коли сонце тільки-но з'явилося на горизонті, Марина відчула, як жахливо порожньо у неї на серці. Піднявшись та прибравши постіль, дівчина відкрила двері в іншу кімнату й побачила на столі папери. Вона підбігла до столу та почала читати. Це були документи на хатину її матері…

Остапа ніде не було. Біля документів лежало ще й декілька аркушів, де Марина побачила інформацію про «Романа», якого нарешті заарештували. Серце дівчини підказувало, що має щось статися, а Остап не залишив навіть декількох слів про те, де він і коли повернеться. Вона пообіцяла собі обов'язково навчити його розуму, коли повернеться, а зараз почала займатися хатніми справами.

Минув тиждень. Марина сиділа за столом, не знаходячи собі місця. Надворі пролунало іржання коня. Дівчина скочила з лавки й вибігла з хати. Козак, що приїздив тоді до Остапа занепокоєно дивився на неї, злізаючи з коня.

– Марино, Остап просив…

– Чого ж він сам не прийшов?..

– Послухай, він просив їхати за тобою, бо передчуває, що не довезуть його брати до села… Поїдеш?

– Поїду. Ти скажи тільки, що сталося? – вона підійшла до коня. Козак допоміг їй сісти верхи, а потім заліз сам. Кінь біг швидше за вітер.

– Нещодавно зовсім козаки продовжили звільняти землі українські. Остап допомагав нам та був важко поранений у бою, захищаючи молодших братів наших. Вони тут, у лісі. Повільно йдуть, бо є поранені. Він казав ще передати, що твоє село вже вільне.

– Ото дурний! Про яке село може йти мова, коли сам поранений лежить?

– Майже приїхали. Трішечки ще залишилось, – казав козак.

За декілька хвилин вони дісталися невеличкої галявини серед лісу, де чомусь зупинилися козаки. Точніше, це були місцеві, що звільнили село від польського панування та допомагали козакам в інших битвах.

Марина зрозуміла все по виразу їх облич, без слів. Скочивши з коня, дівчина підбігла до хлопця, що лежав на землі, однією ногою в могилі.

– Остапе!

– Вибач, серденько…

– Мовчи! Ми ще встигнемо тебе до села довезти, а там допоможуть. Ти тільки тримайся, благаю.

– Ти ж розумієш, що не встигнемо… Не плач, любонько. Твої барвінки не повинні плакати, – він лагідно усміхнувся, доторкнувшись до її щоки. Марина приклала свою долоню до його, тримаючи пальці парубка біля свого обличчя. Вона хотіла відчувати його тепло.

– Дурненький, чому ж ти не казав нічого? – дівчина все дужче плакала.

– Ти хворіла, тому я не хотів хвилювати дитину ще більше.

– Хто з нас дитина після цього? – всміхнулась вона крізь сльози.

– Дякую за твою усмішку, Марино. Я тебе кохаю.

– Я також тебе кохаю, Остапе, – говорила вона захлинаючись від сліз.

– Дочекайся мене, будь ласка… пообіцяй, що дочекаєшся.

– Остапе, тримайся! Благаю, любий!

– Пообіцяй…

– Що ж ти таке кажеш? – він заплющив очі, а тіло обм'якло.

Марина жахнулася. Козаки зі слізьми на очах познімали шапки. Дівчина припала йому до грудей, заливаючись гіркими слізьми. Саме тоді сталося диво. Небо враз затягнулося хмарами, а тіло Остапове засвітилося. Він став щезати, а з неба почали падати великі краплі.

«Я обіцяю!»

«Нарешті…» – дівчина усміхнулася.

Дощ лив як з відра, а хлопець повністю зник, залишивши після себе тільки одіж, заплямовану кров'ю. Марина доторкнулася до неї тремтячими руками. В місцях, де була кров, миттю виросли червоні маки…

«То ти також?..»

Після того шоковані козаки поїхали в село.

Відтоді минуло вісімдесят років. Марина стала вже літньою жінкою. Збираючи навколо себе сільських дітей, бо своїх не мала, вона розповідала багато бувальщин, серед яких історія про янгола, якого вона все ще чекала. Помираючи вона зі сльозами на очах промовила тихенько: «Вибач»…