Розділ 8

Марина чула чоловічий голос, що, здавалося, жартував з парубка. Дівчина сіла на лаві біля столу та прислухалася. Двері відчинилися. До хати увійшов високий парубок у вишиванці та синіх широких шароварах. На голові в нього була гострокінечна хутряна шапка. За гостем увійшов сам господар. Угледівши Марину, юнак остовпів, одразу скинувши шапку. Дівчина піднялася, поклонилася та й хотіла йти до іншої кімнати. Гість сів на лаві.

– То що, брате, почастуєш мене з дороги? – мовив парубок.

– Зараз подивимося, що поживного у хаті є, бо ж не було мене в селі декілька днів…

– Сідайте, – тихенько мовила Марина, а сама пішла до печі, діставши звідти горщик з кашею. Поставивши страву перед парубками, дівчина пішла на подвір'я, принісши цибулі до столу. Остап вже поклав хліб. Поки чоловіки їли, вона мила горщик.

– Невже це наш Остап знайшов собі дружину та покине братів своїх у такий час… – парубок мовчав. – І не впізнати твою хату з появою господині! То це та молодиця, котру ти врятував, а потім виходив, коли хворіла після того?

– Не кажи дурниць, брате.

– Та ти що! Гріх козакові брехати. Я ж на власні очі бачив, як ти її годував, чоло водицею змочував, коли лихоманило бідолашну, одяг на ринку купував…

– Мовчи!

– Ой, дівчино, що ж твої барвінкові очі з нашим братом роблять! Чи коли був він такий раніше? – Марина чула всі ці слова.

Спочатку їй було ніяково, проте, коли справа зайшла про їх першу зустріч, в голові почало сильно гудіти, а біль зводив з розуму. В пам'яті почали з'являтися забуті нею картини: ось Остап веде її до рідної домівки своєї, ось піклується про неї, коли занедужала… Саме зараз дівчина зрозуміла, що весь цей час парубок турбувався про неї, намагаючись це приховати під удавану грубість та відлюдкуватість.

«Ось, чого мені не вистачало… Я не того обрала! Це він піклувався про мене, розумів, бачив душу, намагався вберегти…»

В очах їй потемніло від усвідомлення найбільшої в житті помилки. Земля пішла з під ніг…

– Тихіше, любонько. Обережніше, ходімо. Сідай, – голос Остапа пролунав зовсім близько.

Парубок підтримав її, аби дівчина не впала, та повільно підвів до столу, посадивши на лаві. Коли в очах розвиднілося, Марина побачила біля себе стурбовані обличчя парубків.

– Ото налякала… Ніяка сила більше не злякає козаче серце, як люба йому дівчина, так, Остапе? – у вікно постукали. На підвіконні сидів яструб. – Брати кличуть. Дякую за частування, господине. Бувайте здорові, – гість поклонився низенько та й, надівши шапку, вийшов з хати.

Надворі пролунало іржання коня. Стукіт копит ставав дедалі тихішим.

– Остапе…

– Тихенько, любонько, ходімо. Тобі потрібно відпочити.

– Я не маю сили підвестися, – зізналася Марина.

– Нічого, – парубок підняв її на руки, понісши до кімнати. Дівчина аж скрикнула від несподіванки. Обережно опустивши її на ліжко, хлопець поправив ковдру та сів поруч.

– Вибач мені, Марино. Я справді хочу бачити тебе поруч, та не вмію сказати. А зараз мені соромно за те стало.

– Дурненький, якби ти тільки раніше мені сказав, – усміхнулася дівчина, – то я б не вигадувала усілякі дурниці про те, що піду кудись далеко, – Остап взяв її долоню у свою.

– То ти залишишся?

– Звісно.

– Тоді я щасливий.

– Чому твої очі сумні?

– Думаю, чому не зустрів тебе раніше…

– У нас усе життя попереду, то не сумуй.

– Так, все життя… А ти відпочивай.

– Посидиш зі мною?

– Звичайно, любонько, – тепер він міцніше тримав її руку.

До пізнього вечора розмовляли вони тихесенько. Марина почала відчувати на собі чари дрімоти. Тоді Остап ніжно провів долонею по її світлому шовковистому волоссю, щоці й мовив:

– Добраніч, дитино, – усміхнувся він.

– Чому серце мені каже, що лихо наближається, Остапе?

– Тобі тільки здається, серце моє. Ось побачиш, все буде добре, – темрява кімнати сховала гіркий вираз його обличчя.

Дівчина задрімала, а потім міцно заснула. Парубок нахилився над нею, ніжно провів по щоці й поцілував у чоло. Тихо вийшовши з кімнати й зачинивши двері, Остап поклав якісь папери на стіл та, перечекавши трішки, пішов надвір. Біля лісу його чекав козак.

– Остапе, може ж, ти не підеш, брате?

– Я доведу справу до кінця, навіть якщо вона стане останньою…

– Про дівчину свою подумай: чи мало горя вона знала?

– Дивись, бо передумаю зараз…