Розділ 7

Рано вранці дівчина прокинулася, сидячи на лаві біля столу. Хлопець все ще не повернувся. Тоді Марина вирішила прибрати хатину до повернення господаря. Хоч хвороба все ще не відступала, вона мала достатньо сили, щоб зробити це.

Спершу дівчина знайшла в невеличкій комірчині все необхідне: віник, ганчірку, відро. Далі Марина позамітала в кожній кімнаті, помила підлогу, вибила килими, перемила посуд, вікна, випрала занавіски, познімала павутиння та витерла пил. Також дівчина навела лад в комірчині та вийшла надвір. Занавіски вже були сухі, тому їх потрібно було повісити на вікна.

Після всієї виконаної роботи Марина вирішила піти до невеличких грядок біля будинку. Виявилося, що городина вся майже сховалася в траві та бур'янах. Зібравши останні сили, дівчина почала «воювати» з тим «бур'яновим нашестям». Коли закінчила, сонце вже майже сховалося за горизонт.

Остапа все ще не було. Крокуючи до хати, Марина помітила високу траву на подвір'ї: «Якщо він не з'явиться завтра, то в мене буде заняття». На ранок виявилося, що дівчина знову заснула за столом, чекаючи парубка. Перш за все, Марина вирішила приготувати їжу. Дивно, проте, коли зробила це, їсти вона не захотіла. Дівчина пішла чепурити подвір'я. До обіду їй вдалося закінчити. Марина сіла на лавці біля столу та стала чекати. Дівчина відчувала жахливу слабкість і запаморочення, а голову сповив туман.

* * *

– То ти так відпочиваєш? – з усмішкою сказав Остап, коли вона розплющила очі. Парубок сидів біля неї на ліжку, споглядаючи на обличчя дівчини.

– Ти нарешті з'явився? – тихенько мовила вона, підводячись.

– Відпочивай, трудівнице, – він уклав її, накривши ковдрою. – Ти несказанно багато зробила! Якщо зовсім чесно, то я навіть злякався, коли підходив до подвір'я: «Бува не переплутав дороги?» – думаю… – Марина розсміялася.

– Чи ти жартуєш, Остапе?

– Зовсім ні. Мене більше цікавить, як ти, хвора, встигла то все зробити?

– Що ж мені ще було робити два дні?

– Розвідка доповіла, що ти піти хочеш, то я думав, що вже не зустріну тебе тут.

– Ми домовилися, що я залишуся тут до одужання, пам'ятаєш?

– Звісно.

– Ти давно повернувся?

– Мабуть, з годину тому… – у двері постукали. – Відпочивай, – Марина прудко підвелася.

– Коли вже ти мені допоміг та прихистив, дозволь хоча б віддячити за допомогу.

– Ти хворієш, дитино, – з певним хвилюванням та жартівливістю в голосі мовив він.

– Зараз комусь покажу! Дитина! – дівчина трішки гнівалася, проте не по справжньому, по дитячому. Хлопець сміявся. У вікно постукали.

– Все, я піду, – Остап пішов надвір, зустрічати гостя.