Розділ 6

Менш ніж за день, дісталися вони села.

– Ти повертайся до хати, а мені треба доробити деякі незавершені справи, – він пішов у зворотному напрямку. Марина залишилась одна. Звісно дівчина не хотіла йти до хати, тому вирішила піти подивитися на село парубка.

Йдучи по широкій вулиці, вона помічала людей, що косо на неї дивилися та перешіптувалися тихо. Деякі тицяли пальцями, а інші зачиняли віконниці своїх хатин. Тоді дівчина зрозуміла, що новина з її села дісталася вже й сюди. Голова й плечі понурилися самі собою при згадці про ті події.

– Ти подивися, знайшов собі «підходящу жінку». Сам чорт, то й дружину собі привів непутящу…

– Біда нашому селу! Ви ж тільки уявіть, які діти в них будуть…

– Йой, мало розбійників у наші часи, чи що? – мовили молодиці одна одній через огорожу. Марина хотіла щось відповісти, проте подумала, що краще піти скоріше до хатини, аніж слухати ті розмови.

– Підійди, дитино, я тобі дещо розповім, – долинули звідкись лагідні слова, що здалися дівчині сонячним промінням поміж дощем.

Вона підійшла до літньої бабусі, що сиділа на лавці біля свого двора та пестила маленьке кошеня. Придивившись, Марина зрозуміла, що жінка не бачила сонячного світла з народження.

– Сідай, дитя, поговоримо з тобою.

– Та хіба ж я дитя, бабуню? – сумно всміхнулася дівчина.

– Для мене всі діти. Ти не слухай їх, дитино: люди часто забувають все те добро, що їм роблять інші, і завжди пам’ятають про успіхи, які мають ближні, не намагаючись згадати про їх важку працю.

– Добре, бабуню, проте я все одно нічого не знаю про того, кого вони мають на увазі. Він ніколи не казав про себе, то я й не питала. До того ж мені здається, що краще піти кудись далеко, щоби ніхто мене там не знав, та почати нове життя.

– То ти хочеш залишити Остапа самого? Ця дитина майже все життя була одна-самісінька у своїй хатинці, не знаючи людської приязні. Послухай-но мене, а потім скажеш, чи не змінилося твоє рішення.

– Що ти таке кажеш, бабо? Нехай ця непутяща йде собі, бо накличе біду на все село. Той лихий…

– Не лихий він, дочко… Ви забули всі одну важливу історію, тож послухайте. Було це літ зо двадцять тому…

Жив собі в цьому селі один хлопчик. У гарній порядній родині його виховали добрим та чуйним, тож виріс він, одружився з молодою дівчиною-трудівницею (на все село красуня була) та й почав займатися господарством. Важко було парубку після смерті батьків (а пішли вони рано через хвороби), та він працював, не покладаючи рук. Жінка його підтримувала та й собі допомагала, як могла.

Пішла в них справа на успіх: жито родило, корови давали гарне молоко, кури неслися… Почав той хлопець на ринок ходити, своє добро людям продавати та собі й дружині кращу одіж купувати, обладнання зручніше та добріше, а люди тому й заздрять: мовляв, легко йому все вдалося. Незабаром народився у них син. Дуже раділи батьки дитині, любили її та піклувалися. Не знали вони, бідолашні, що таке нещастя в них станеться…

А трапилося ось що: злодій одного разу заліз до хати вночі та й вбив хазяїна, пограбувавши. Жінка померла того ж ранку, побачивши мертвого чоловіка (серце їй не витримало). Так і залишився маленький Остап один. Селяни місцеві чортом його називати почали, бо ж заздрили успіху батьків бідолашного.

А хлопчина той таким вродився, що й мухи не скривдить. Допомагав усім, товаришував з усіма дітьми, всі його любили, проте час брав своє. Дорослі спочатку, а потім і діти їх, почали заздрити Остапові, бо він успадкував батькову й материну снагу до праці, то й вчився працювати на землі (було йому, мабуть, рочків зо п’ять тоді), допомагаючи сусідам або літнім людям, як я. Він споглядав, як інші працюють та й запам’ятовував.

А тоді люди почали гнати його подалі та цькувати. Остап дуже журився та й плакав багато, та це викликало тільки сміх. Хлопець почав змінюватися. Більше не прибирав він хатини, не розмовляв з людьми та й став відлюдькуватим. Очі його стали сумними та кидали іноді ненависні погляди.

До п’ятнадцяти, напевно, так і жив він сам по собі, терплячи нападки інших дітей, поки не прийшов у село один чоловік. Він захистив Остапа, коли той майже помер під час бійки на вулиці. І такий той чоловік був добрий та турботливий, що хлопчина зміг відкрити йому своє серце, вподобав його дуже. Жили вони разом у хатині Осаповій, працювали.

Знову хлопець почав усміхатися та жити щасливо. Той чоловік навчив його грамоти української та польської, бо був гарно освічений, та й взагалі мудрим вважався на селі. Люди казали, що він з небес на землю прийшов, бо дуже вже був добрий та мав незбагненну силу словами мирити давніх ворогів, загоювати сердечні рани закоханих та повертати жагу до життя.

Здавалося б, що може статися, коли тільки-тільки щастя постукало у двері? Але доля вирішила послати ще одне випробування на шляху Остапа. Той чоловік помер від недуги, як дідусь і бабуся хлопчика. Точніше, так думають усі. Буцімто, недуга перетворила його тіло в попіл, тому й хоронити було нічого, проте насправді сталося інакше.

На Остапа напали, коли він з чоловіком ходив за селом. Хлопець вцілів, проте його супутника важко поранили, тому він віддав душу Богу просто в полі. Хлопчина не бачив останніх хвилин його, бо побіг за допомогою, а коли прийшов на те місце, побачив тільки заплямовану кров'ю одіж, з якої росли червоні маки.